Розділ 7

- Київ місто давнє. Його історія сягає своїм корінням в глибину століть. У різні часи на його теренах проживала різна кількість населення. В 11 -13 століттях чисельність населення міста сягала 50 тисяч осіб.  Після татарської навали було десь 5 тисяч осіб. На 1861 рік чисельність населення у Києві становила 65 тисяч, а вже на початку 1900 в столиці вже проживало 247 тисяч людей, – резюмую своїм думкам й відказую запитливому погляду Єлисея.

- І? – скорчив він гримасу.

- Київ буквально стоїть на кістках.

- Відчуваю зараз якийсь трешак буде, – оголив різці Єлисей в оскалі.

- Не знаю, вулиця Ярославів вал має доволі пристойний вигляд… – задумливо відказала йому.  

- А чого ми туди премося?

- Бо ще тисячі років тому ця вулиця була головною лінією оборони Києва. На ній велися бої. Уявив, як то було? Тисячі кочівників зі сходу намагалися брати штурмом місто. Гинули. Їхні кісти розволікали собаки, дикі тварини. За ними приходили інші…і все повторювалося.

- Фу! Я щось так близько дізнатися історію й не прагнув, – перекривило Єлисея. – Але ж ти не думаєш, що привид з тих часів?

- Не думаю.

- То чого ми туди їдемо?

- В мене купа вільного часу. З нами привид. Не інакше, як на екскурсію, – скептично на нього глянула.  

- Жартуєш? – кліпнув він.

- З усіх сил намагаюся зберігати серйозність, – прошепотіла я крізь зуби.

Посвердлив мене він поглядом, а потім прикусив нігтя на великому пальці.

- А що далі?

- А далі оборонна система перестала існувати й все це забудували.

- Ми справді будемо ходити вулицями? – не вгамовувався Єлисей.

- Маєш кращу ідею? – з цікавістю глянула на нього.

Теж мені критикан. Усі знають, як воно буде краще, тільки чомусь робити ніхто нічо не хоче.

- Це ж ти привида бачиш…– невиразно пробурчав він.

- А ти його відчуваєш.

- А може то я з розуму зійшов?

От тепер він викликав мою цікавість. Знайшла убоге місце де можна приткнути машину. Приткнула. Повернулася до нього.

- От тому й кажу ходи на терапію. І твоїх тарганів розженуть по кутках. Не знаю чого ти так активно пручаєшся? То нормально отримати допомогу.

- Ага! І що я мав розповісти? Про Предків Роду? – сердито зиркнув він на мене.

- А можна подумати, що ти в них розібрався? – розвела я руками. – То твій дядько поїхав дахом, а не ти. Ти ні в чому не винен. Не надумуй. І взагалі я погана підтримка. Рік ще не добіг до кінця, а майже добігла…

- Це ще що за несміливі кроки в сторону суїциду? – відвисла в нього щелепа.

- Тому й кажу ходи до спеціаліста.

- Ти ж зараз не серйозно? – занепокоївся він.

- Я ніколи не казала, що в мені світовий запас добра й безодня любові до всього живого.

- Селено! – окликнув він.

- Що? – звела я очі до неба.

- Ти ж не зробиш дурні? – прикусив він нижню губу.

Й від його стурбовано вигляду тепер уже в мене брови підскочили до зачіски. Страх, занепокоєння, тривога, аж рябіли його обличчям. Як же з Зоряном було простіше. Не треба було пояснювати кожну свою емоцію. А цей десь набирає придурошних думок ще й мене ними вгощає?

- Слухай, ти як підтримка, то не дуже, – скрутно похитала я головою. – Я якусь дурню роблю весь час і постійно. Вона мене засмучує, але зовсім не передбачає того про що подумав ти. Тут вже питання, а що у твоїй голові робить, що тебе навернуло на ці думки?

- Нічого, – буркнув він, з виглядом «ні слова більше, буду триматися до останнього».

- Воно й видно, що «нічого», тільки вітер свище. Пішли вже. Нас чекають місця, що починають історію з пізньопалеолітної стоянки.

- Де ти береш цю інформацію? – підтиснув він губи.

- Натхненниця в лиці Марфи ще й не такими речами змушує цікавитися, – з сумом додала я. – Ну і вчора шукала інформацію про поховання киян.

- Правда? А нащо?

- Магія давня. На цьому місці де ми з тобою цілком можливо було напівземляне житло осілого населення, яке займалося землеробством, скотарством, виготовляло глиняний посуд. Територію України в ті часи вкривали лісотундра і степ, а клімат був суворий холодний та сухий. І у них були свої вірування й свої традиції поховань.

- А привид тут яким боком?

- Десь же має бути його прах, – з філософським нальотом знизала я плечима.

- І отак вештаючись вулицями його можна знайти? – фиркнув він.

- А чим ти невдоволений? Тобі було нудно жити, тепер весело. В тебе подорожі, екскурсії, нові локації, відкриття та враження.

- Ти нормальна?! – обурено видихнув він.

- Ні! Про що я тобі торочу вже не один день, – закотила я очі.