-38-4

Смарагд спалахнув зеленим світлом. Стах зашипіла: перстень миттєво розжарився, обпікаючи палець. Дві краплини баронової  крові зашкварчали й всоталися в камінь…

Ван Раппарду спершу здалося, що вестибюль затягло маревом. Потім — що він вдарився сильніше, ніж очікував, і йому потемніло в очах. Жахаючись, що може втратити свідомість, засмикав руками і — о, диво, — мотузка наче піддалася. Він сконцентрувався на тому, щоб послабити зашморг, і не помітив, що це від дверей, які вели у внутрішній двір, поповз туман.

Тонкими смугами імла просотувалася крізь щілини, крізь камінь і дерево, не підкоряючись законам природи. Сиві пасма оточували божевільного старого, пеленаючи його мов древню мумію. Барон відмахнувся, роздратований.

— Що за…

Туман згортався, рухався, ніби живий, сплітався в білий жіночий силует — нечіткий, примарний. Терпкий запах ялівцю тягнувся шлейфом вишуканих парфумів. Ван дер Борг сполотнів:

— В-вівена… Біла вівена!

Він позадкував, спіткнувся і важко осів на стілець. Туманна жінка підпливла впритул, схилилася над скуленою Ольгою, ковзнула ніжно напівпрозорою рукою по тремтячому тілу, трохи довше затрималася на досі пласкому животі. Її рот гнівно викривився, розчахнувся чорною безоднею, очі страшно провалилися непроглядними ямами, примара піднялася і впритул наблизилася до барона. Той задрижав і згорбився, намагаючися затулитися, вп'явся очима в перекошене гнівом обличчя примари і раптом зойкнув:

— А… Аделаїда! Ні, ні-і-і…

Щось холодне і темне стисло барона зсередини. Ліва половина лиця скам'яніла, опливла вниз, мов розтоплений віск. Старий плямкнув ротом, та язик вже не слухався. Жах заполонив його вщент. Серце раптово отяжіло, мов заповнене свинцем, кожен його удар штовхав все ближче до безодні. Барон спробував опиратися, та дві крижані долоні лягли на груди, легенько підштовхнули… і він полетів у пекельну пітьму.

Примара відвернулася від обвислого тіла — саме тоді, коли Альдерт нарешті висмикнув з мотузки лівицю, пожертвувавши частиною шкіри з тильної сторони кисті, і кинувся до коханої, на ходу здираючи пластир. 

— Ольго! — згріб її в обійми, задихаючися від розпуки і полегшення водночас. 

Стах охнула. Він вибатькував себе на чому світ стоїть, свою тупу обмеженість, поклав на підлогу й заходився розв'язувати руки, бурмочучи щось дурне на кшталт: 

—  Зараз, почекай, потерпи, зараз, ще секунду…

Зламав ніготь, майже зірвав, не витримав, рвонув мотузку зубами, вузол нарешт піддався. Підхопив Ольгу на руки, мов трап'яну ляльку, гладив, гладив волосся, щоку, шию, гладив червоні борозни на зап'ястках, бурмотів слова вибачення, вимолював прощення…

Щось холодне торкнулося його чола. Альдерт поглянув вгору й завмер.

— Мамо…

Примарна долоня ковзнула по голові, куйовдячи волосся, як в дитинстві. Він задихнувся, мимоволі подався назустріч, але не встиг. Жіноча постать розтеклася білими пасмами туману і за мить розтала. Лише аромат ялівцю ще тримався в повітрі.

— Щ-що це було? — у Ольги цокотіли зуби, фраза вийшла нерозбірлива, та Альдерт зрозумів.

—  Біла вівена. Кажуть, білою вівеною стає жінка, що пішла з життя надто рано, бо не витримала нелюбов чоловіка. Вона живе в ялівці, бо це рослина межі — між життям і смертю. Кажуть, вівена мстить зрадникам. Але інколи — рятує. Тебе. Вас обох. Зараз, зараз…

Вмостив її обережно, здійняв руки, видихнув і заговорив. Ні сумніви, ні страх не знайти потрібних слів не були владні над ним. Він зцілював свою любов, своє майбутнє, свій безцінний скарб, своє життя. І все було правильно. Все нарешті було так, як треба.

_____________

Запрошую в мій телеграм канал t.me/natalkachereshnya