-38-3

— Що ж, відповідь очевидна, — знизав плечима старий. — Jij, van Rappard, bent zo trots als een aap met zeven lullen (1). Інакше ти б знав, що останні п'ять років Фроом жив разом з твоєю підлеглою Фенною Вос. Що друзі підсміювалися над ними: ведмідь на лисиці оженився (2). Що дітей в них не було і не могло бути, і це його дуже гнітило. І що його підкосила твоя зневага до його дружини, ван Раппарде. Коли ти підвищив свою коханку, ти плюнув йому в душу. І це стало останньою краплею.

— То це він… впустив тебе, — видушила Стах.

— Просто зробив дублікат ключа і трішечки підрихтував налаштування магічної завіси. Він сподівався, що ти не помітиш, ван Раппарде, і виявився правим. Без підтримки проклятої книги ти осліп і оглух. А твоя гординя лише довершила справу. 

Барон схилився довгим знаком питання і зашипів просто в обличчя ван Раппарда, бризкаючи слиною:

— Знаєш, що мене втішає? Ти здохнеш, знаючи, що сам у всьому винен! Ваш рід проклятий, і прокляті всі, хто з вами зв'язався! Якби я міг, я б вічно тримав тебе напівживим, щоб примари нещасної Керолайн Хардайн і цієї осенійки глитали твою душу. Якби я тільки міг! 

Він підніс тремтячі стиснуті кулаки до пополотнілого лиця декана, який скидався скоріше на ожилий труп, аніж на людину. 

— Альдерте, ні! — зойкнула Ольга, бачачи, як чорна пляма зсередини його емореолу розтікається в нищівну смертельну каламуть.

— Ц-ц-ц, — зацокав язиком старий, — як романтично! Навіть зараз ти переживаєш за цього… А як же, вигідна партія для такої злидні, незважаючи на проклятий спадок.  Інший такий ідіот може й не підвернутися. А тут все склалося як в дешевому любовному романі! Останній нащадок проклятого роду повірив у спасіння всупереч усім традиціям своїх предків. Чого б це? Може, ван Раппарде, ти думаєш, за це тобі проститься хоч трохи гріхів? Гріхи спокутують кров'ю. Кров'ю! А ви нагрішили стільки, що навіть якщо я зціжу твою по краплі, цього не буде досить. Але я постараюся, дуже постараюся зменшити тягар, що лежить на твоїх плечах. В пам'ять про свого синочка… Що ж, почнемо.

Видобутий з кишені ніж блиснув тонким лезом: раз, два, три. Раз, два, три — три секунди — і краплі крові набухли блискучими намистинами, вимальовуючи на щоці довгий трикутник: ніздря — кутик ока — вухо. Ольга зальодяніла.

— Що, ні стогону, ні хрипу? Такий сильний? А якщо так?

Лезо ковзнуло під кут трикутника й поповзло, відділяючи шкіру від плоті. Ван Раппард затремтів усім тілом, стримуючи стогін. Ніж зісковзнув. Барон невдоволено пирхнув, вчепився в клапоть нігтями й рвонув пріч. 

Ольга скрикнула глухо й зламано, наче крик вирвався не з горла, а з грудей. Закотивши очі, старий відпустив кривавий шмат і ступив до медвідьми, машинально витираючи пальці об піджак.

Ван Раппард глухо завив, борсаючися. Ван дер Борх розвернувся і з усієї сили садонув носаком йому під коліно. 

— Ти дивився, як конав мій син. Тепер черга дивитися, як конатиме твоя надія.

— Вам не стане легше, бароне… — Стах намагалася, щоб голос звучав максимально рівно.

— Не навчилася мовчати, коли розмовляють поважні чоловіки? То ти хамка. А хамство має бути покаране. 

Перекосившися кривою посмішкою, божевільний розстібнув і потяг зі штанів пасок. Ольга задихнулася. Це було неможливо, ні, ні, ні…

— Я здохну разом з тобою, старий виродку… — проскрипіла тремтячим голосом.

Брехала. Знала, що боротиметься за життя до останнього. Виживатиме заради крихітного майбутнього, що росло всередині, заради своєї дівчинки. 

— І грубість теж буде покарана,  — барон склав ремінь удвоє й кинув через плече: — Не смикайся, ван Раппарде. Раніше треба було виховувати свою коханку. Дивися і вчися. Вчитися ніколи не пізно, — знову реготнув безумно.

— Бодай тебе, — почала Стах, за що отримала ще одного ляпаса, удвічі сильнішого, аж в голові запаморочилося

— Ти мене не прокленеш, trut.

Ван дер Борх стяг краватку і запхав Ользі в рота, старанно трамбуючи пальцем. Розв'язав зашморг, підняв медвідьму за шкірки, немов та нічого не важила, вмостився на стілець і кинув її собі на коліна долілиць. 

— На мою думку, заборона тілесних покарань — то перший з тих шашелів, які вже доточують тіло Старого Світу. Діти відбиваються від рук, жінки перестають поважати чоловіків, плебс не бажає визнавати владу благородних людей. Я все життя опирався, боровся, сподівався, що мій син продовжить мою справу… поки ви не вбили його! 

Старий задер нічну сорочку й майже без замаху льоснув Ольгу по сідницях. Ван Раппард закрив очі. Це не могло бути правдою. Йому ввижається. Якщо він усвідомить, що це сон, то зможе прокинутися. Зможе…

Гучне цвьохкання ременя і зойк вирвали його з короткої надії.

— Дивись і не відвертайся, — кинув барон, — бо буде гірше.

Ольга задихалась від жаху й болю, та найстрашнішим було не це — а очі Альдерта, повні розпуки, його емореол — початок кінця. Стах шукала в ньому опору, навіть тепер. Навіть так. "Ти потрібен мені!" — зійшла внутрішнім криком. Її віра, безкінечна віра й надія затяглися на його горлі тугим зашморгом, перекривши дихання. Ван Раппард судорожно шукав хоч якийсь вихід, бодай ілюзію шансу. Більш за все жалкував, що не здох раніше — ні під наглядом молодшого барона в маєтку, ні від меча Дикого Короля. Бо тоді у Ольги і їх дитини лишався шанс. А зараз, зараз…

Знову удар і зойк. Старий масно лапнув сідницю, боляче стис.

— Ах, як шкода псувати таку ніжну шкіру. Не звикла до покарань, trut? Ось так більше подобається?

Пальці полізли між стегон, Стах дико вереснула. Вигнулася всім тілом, стріпнула ногами й звалилася на підлогу. Барон ледве встиг вихопити руку, вберегшися від вивиху, але не від рани. Смарагдовий перстень розпанахав йому кисть. 

— Kut! Kutwijf! (3)

Безумець скочив і вдарив Ольгу ногою в ребра. Ван Раппард з хрипом рвонувся, ніжка стільця хруснула, мощена плитками долівка впечаталася в голову, викликавши спалах болю, але не досить сильно, щоб подарувати блаженне безпам'ятство.