-38-2

Ольга виставила вперед пляшку, ніби захищаючись. Старий барон заскочив її зненацька, і тепер потрібно було вибрати слушну мить, щоб…

— Не вийде.

Попри вік, старий був високим і кремезним. Удар в скроню, і в очах потемніло.

…першим з небуття виник біль. Стах застогнала й отерпла від жаху: рот не відкривався. Спробувала встати, та в тіло вп'ялася мотузка, руки були зв'язані за спиною. 

— Отямилася? Ні? Зараз допоможу.

На голову линула крижана вода. Стах мимоволі втягнула її носом, вода зі шмарклями залилася в рота, і назустріч їй зі шлунку піднялася хвиля нудоти, забиваючи носоглотку. Розуміючи, що зараз вдавиться й задихнеться, медвідьма смикнулася й впала на підлогу. Барон довгі секунди вдивлявся в її побуряковіле обличчя, вибалушені залиті сльозами очі. Нарешті схилився й рвонув пластир. Ольга закашлялася, випльовуючи блювотиння. Старий гидливо відступив на крок, дочекався скінчення спазмів й повернув стілець у вертикальне положення. Стах відпльовувалася, ридаючи від страху й приниження.

— Спробуєш щось писнути без дозволу — заклею знову, — попередив барон і різко розвернув Ольгу разом зі стільцем. 

Навпроти, прип'ятий до другого кухонного стільця, смикався ван Раппард.

— Ой, а хто це в нас тут? — сухо реготнув старий. — Наш всемогутній радник корони. Колишній радник, бо корона не терпить відступників. Тих, хто керується не головою, а голівкою свого члена. Злишся, ван Раппарде? Хочеш з'їсти мене живцем? Ну, давай, проклени!

Барон демонстративно розкинув руки й закинув до стелі обличчя моторошною подобою живого розп'яття. 

— Ну ж, раз, два, три… І-і? Де ж твоє прокляття? Ой. Та ти ж нічого не вартий без своєї книги. Здогадувався про це? 

Медвідьма, яка трохи прийшла до тями протягом монологу, вдивилася в емореол ван дер Борха й заціпеніла. Барон з'їхав з глузду. Збожеволів в прямому значенні цього слова. 

— Як ви сюди потрапили? — видушила хрипко.

— Це хто тут дзявкнув без дозволу?

Старий поволеньки опустив руки, вишкірився і дав Ользі ляпаса тильною стороною долоні. 

— Ви ж були в Гіпербореї, — проскрипіла медвідьма, відчуваючи, як розпухає розсічена перстнем губа.

Ще один зневажливий ляпас по другій щоці. Ван Раппард відчайдушно замичав крізь пластир, відчуваючи, що вибухне зсередини, якщо не зупинить це безумство. Дико вирячив очі на Ольгу, транслюючи їй подумки одне: замовкнути! Не провокувати! Та наче й не чула. Облизнула кров і знов заговорила:

— Як ви врятувалися з Гіпербореї, бароне?

Ван дер Борх реготнув.

— З-поміж усіх жінок ти вибрав повну дурепу, ван Раппарде. В неї навіть інстинкт самозбереження відсутній. Чи, — він раптом хитро примружився, — сподіваєшся мене розлютити і швидко здохнути? Е ні-і! Нічого не вийде.

— Ви навіть не маг! Як ви вибралися? Ви ж були в делегації.

Ван Раппард подумки завив. Ладен був розгатити власну голову об стіну, аби лиш це допомогло відволікти барона від Ольги, яка начебто знущалася над ними обома. 

— До чого ж вперта trut. От чого б я наривався задля своєї тупої цікавості? Гіперборейці й на поріг нас не пустили. Точніше, на кордон. За що, я вважаю, ми їм маємо подякувати. Бо якби пустили й не випустили, нам світив би дуже нестандартний досвід. Тож я повернувся. Повернувся, аби на ранок дізнатися, що мій синок, мій сино-ок… 

Голос старого урвався, він охопив голову руками й захитався в пекельній муці. Ван Раппард потягнувся до Ольги, сходячи подумки криком: "Мовчи! Не дражни!" Їх погляди зустрілися. "Я розговорю його!" — дуже чітко донеслося до свідомості. Від самої ідеї, до чого може призвести спроба розговорити ошалілого від розпуки старигана, декан похолов. Мало не вперше відчув себе абсолютно безпорадним. І це було так дико, так неймовірно, так… безнадійно. Життя не готувало ван Раппарда до того, що він опиниться в безвихідній ситуації саме тоді, коли має рятувати кохану… вдруге. Спогад накрив могильним каменем. Йому здалося, що судини на скронях лопнуть від напору крові… і майже захотілося, щоб так і сталося. 

Барон тим часом випростався, з силою провів долонями по лицю, стираючи сльози.

— Що ж, почнемо. Часу у нас багато, сюди ніхто не поткнеться. Не зиркай на двері, хвойдо, вас ніхто не шукатиме. Про ван Раппарда подумають, що вирішив сховатися від публіки зализати рани. А про тебе навіть не згадають. Ох, це буде прекрасно! — старий реготнув сухо й безумно. —  Я створю парадокс, достойний Зенона! Ви проживете недовго, але для обох це здаватиметься вічністю! Вічністю мук! Каяття! Жалю за нездійсненим! Дивитиметеся, як поволі конає ваш найдорожчий, і конатимете самі! О, мій син буде відомщений! 

— Не вийде! — перебила Ольга. — Сюди прийдуть! Бйорн Фроом, управитель! Він…

Вона затнулася: ван дер Борх розплився в широкій усмішці.

— Фроом? Коротун Фроом? Той самий, який все життя намагався догодити, виконати будь-яке бажання всесильних хазяїв, заслужити на повагу, на вдячність. Один з тих маленьких людців, яких ти, ван Раппарде, помічав не більше ніж мух. Вважав чимось належним і звичним, мов холодильник чи посудомийка. Коли потрібні — вони до твоїх послуг, коли ж ні — непомітно стовбичать десь в кутку, чекаючи, коли знову знадобляться. Він був занадто старанним і занадто зручним, а отже непомітним. Ти просто не звертав на нього уваги, ван Раппарде. Іг-но-ру-вав. Ти хоч колись цікавився його життям? Хто його дружина? Скільки він має дітей? Куди їздить у відпустку? Авжеж, ні. Ти користувався ним, наче хустинкою, з року в рік. І врешті решт Фроом зрозумів, що попри всі його старання, ти викинеш його у смітник, як тільки він перестане тебе влаштовувати.

— Це неправда! — вирвалося в Ольги.

— Та невже? — театрально здивувався барон. — То що ж ви знаєте про життя управляючого Бйорна Фроома? Бодай дещицю? Скільки йому років? Як давно він одружений? Чи видаляли йому апендицит? Нуж-бо, ван Раппарде, адже він півтора десятка років  вирішував усі твої проблеми, нянчився з тобою, мов з недолугим підлітком. Давай, здивуй мене!