38-1. Achtendertig

Ранком Ольгу зустріла записка на подушці: "Повернусь увечері, відпочивай, облаштовуйся". І шість цифр. Поряд лежала банківська картка. Настрій, і без того так собі, зіпсувався остаточно. Стах натягла жакет і піднялася сходами до білосніжних дверей, що розкрилися на терасу. 

Внизу тремтіли від зимового вітру кущі у квадратному дворі, зусібіч затиснутому будинками. Попереду височіла візитівка Траєктума — Domtoren, найвища церковна вежа Батавії. Путівники стверджували, що саме там дві тисячі років тому і виник римський форт, з якого виросло університетське місто, одне з найбільших в країні. Втім, медвідьмі досі було трохи смішно чути про "великі батавські міста", що не дотягували навіть до обласних центрів Осенії. Domtoren від, власне, собору святого Мартіна відділяло півсотні метрів. Першу величезну церкву, побудовану ще в чотирнадцятому столітті, через триста років розвалив грозовий шторм, а затяті кальвіністи не вважали за потрібне хвицькати кошти, тож новий відбудований храм, значно скромніший, залишив дзвіницю стирчати посеред площі, мов на белебені. "Сподіваюся, влітку тут буде веселіше", — подумала Стах, щулячися від холоду.

Вона повернулася в спальню, перевдяглася і пішла бродити будинком. Довгі вузькі поверхи з'єднувалися неширокими сходами, поряд з якими був вмонтований вузький ліфт максимум на дві персони. Крім спальні та вестибюлю, всі кімнати стояли порожніми. Кроки віддавалися глухою луною. Ольга аж плечима пересмикнула від не надто приємного відчуття і подріботіла вниз. 

Навколо стосів книг, які так і лежали вздовж стін, мерехтіли завіси. Всі нові, жодна не повторювала бачені напередодні. Суттєво кращі. Не такі вишукано-досконалі, як раніше, та прогрес кидався у вічі. Схоже, Ван Раппард не спав усю ніч, а з самого ранку десь зірвався, навіть не дочекавшись, поки вона прокинеться.

Острівець кухні на першому поверсі відділяв вестибюль від столової. Тільки зараз Стах помітила другі двері, що мали вести у внутрішній двір. Поторсала — замкнені. Ольга здійняла брови, перетнула приміщення й смикнула стулку головного входу з тим же результатом. "Ти жартуєш??" Вона повірити не могла, що Альдерт вирішив викинути того ж коника. Промахуючись від злості, Ольга відправила повідомлення: "Де ключі?" і втупилася в екран телефону, нетерпляче кусаючи губи. За півхвилини прийшла відповідь: "Добрий ранок. Сніданок на кухні. Смачного". Медвідьмі аж дух перехопило. 

— Я тебе… Я тобі… — забурмотіла вона, не в змозі дібрати слова.

Брякнуло ще одне повідомлення: "Я тебе аж звідси чую. Поснідай. Ніяких прогулянок натщесерце". Стах кинулася до кухні, ладна рознести сніданок разом зі столом, зісмикнула велику серветку і втупилася в натюрморт, дбайливо накритий заклинанням стазису. Тарілка з нарізаним "Старим Дамме" і шинкою, корзинка з булочками, слоїк апельсинового варення, запітнілий молочник, масельничка, чашка паруючої кави… і зв'язка ключів.

Ольга опустилася на стілець, зняла стазис і витягла з-під ключів ще одну записку: "З подвійною борідкою — від вхідних, плаский — від двору, захист на тебе налаштований". 

—  Самовпевнений самодур! Контрол фрік!

"Я тебе теж люблю",  — брязнув знову телефон. Не допомогло. Стах була дуже, дуже зла. Навіть улюблений "Старий Дамме" не втішив. Вона гризла сир, запиваючи кавою, і міркувала, що їм треба серйозно поговорити. І, судячи з усього, розмова буде не одна. Покинувши незакінчений сніданок, Ольга витягла телефон і відкрила новинний сайт. Спочатку все було досить передбачувано.

Один з найстаріших маєтків Траєктуму згорів дотла!

Останки невідомого на попелищі "Шаленого коня"

З доктора Ван Раппарда зняті всі звинувачення — але хто відповість за смерть дівчинки?

А от далі пішли статті іншого штибу.

Чи вцілів після коми мозок славетного хірурга?

Кандидати на роль декана медичного факультету. Наші джерела з університета Траєктума, що побажали залишитися невідомими, називають ймовірних лідерів.

Корона терміново шукає заміну спадковому раднику? В палац інкогніто прибуло кілька автомобілів. 

Стах нахмурилася. Альдерт був правий. Настав слушний момент, аби з'їсти його живцем. Пережувати й виплюнути на узбіччя. Позбавитися від незручного непокірного Ван Раппарда. Невже вони посміють? Що вони знають? Вважають його безсилим чи все ще бояться? Звільнять зі скандалом або потихеньку приберуть з очей? І наскільки далеко підуть — усунуть лише від влади чи взагалі викинуть звідусюди, відправлять у повну відставку?  Альдерт — він же все розуміє, адже ріс в цьому серпентарії, всотував з материнським молоком закулісні інтриги. Чи вистачить йому сили і наснаги вистояти? Повернути вплив?  І… чи хоче він цього? 

Медвідьма раптом збагнула, що не знає відповіді. Не сумнівалася, що Ван Раппард боротиметься за збереження роботи, без якої себе не мислив. За посади в лікарні й університеті. А от як щодо іншого? Він вірив, що пройшов випробування мідними трубами — щиро вірив, і Ольга думала так само… до сьогодні. 

Голодний черв сумніву прокинувся і ворухнувся, вгризаючися невситимою пащекою. Альдерт вважав, що ненавидить родове гніздо — барліг демона — але втрата вибила його з колії. Проклинав гримуар, що тримав його життя в розпечених лабетах, але зрісся з магією демона так, що без неї почувався мало не калікою. Бісився від необхідності виконувати спадкові обов'язки при короні, та одна справа гордо грюкнути дверима за власним бажанням, а інша — змиритися з тим, що тебе спустили з п'єдесталу. Стах, по суті мало знала Ван Раппарда, події розгорнулися надто швидко, і тепер майбутнє виглядало ще більш розмитим, ніж кілька днів тому.

Телефон знову брякнув повідомленням: "Gaat het?" Медвідьма похитала головою: "Бісів телепат. Ага, все в порядку. Порядніше не буває", коротко відповіла: "Ja" і, аби придушити тривожне вагання, полізла читати міжнародні новини. Чільне місце на сайті тепер займала рубрика "Хроніки гіперборейської катастрофи".