37. Zevenendertig

Доки автомобіль петляв вуличками Траєктума, вперто пробиваючись до старого міста, Ольга позирала на перехожих і уявляла вирази їх облич. Не кожного дня зустрінеш спорткар, з багажника якого стирчить величезний глобус, прихоплений кріплячим закляттям. Стах покосилася на Ван Раппарда й порснула. Той покосував на неї.

— Уявляєш свою репутацію після сьогоднішнього ралі?

Декан лише здійняв брову.

— Тобі геть все рівно?

— Це останнє, що може нашкодити залишкам мого іміджу.

— Залишкам?

— Бачиш-но, згідно твого бажання уряд залишить нас у спокої, але ж пам'ять нікому не стерло.

— Ти про…

— Про все. Зникнення дітей, мій арешт, плітки, газетні статті.

Ольга нахмурилася, між бровами залягла складка. Про це вона не подумала.

— Припини. Ти геніально викрутилася. Особливо зважаючи на те, що зіткнулася з демоном зненацька, без шансу підготуватися. 

—  Хтось обіцяв не лізти в мої думки.

— Я й не ліз. Здогадався.

— Ач, який здогадливий… —  пробубоніла під носа Ольга, і тут її осяяло: — Хай теревенять що хочуть, але їм потрібні твої руки. Захочуть жити — змиряться.

В салоні стрімко потемніло, емореол Альдерта аж немов загустів… і наступної миті — наче хтось пальцями клацнув — змінився монотонним кольором мокрого асфальту. "Навчила на свою голову". Стах схрестила руки на грудях й втупилася в дорогу, вирішивши, що розмова на цю тему зараз не на часі. 

Пацан на ровері раптово нахабно підкотив впритул і ляснув по глобусу. Іскронула магічна віддача, хлопець ледве втримався, крутнувши кермо, та наступний роверист налетів на нього, і обидва гепнулися на асфальт. 

— Godverdomme! 

На щастя, корок попереду розсмоктався, і декан полетів, лавіруючи між машинами. "Та щоб тебе", — різко вдихнула Стах, заганяючи назад нудоту. На її щастя, за кілька кварталів вони загальмували на парковці, відміченій написом "PRIVAAT". 

Під дверима типового кількасотлітнього будинку тупцяв невисокий товстун. Не встиг автомобіль зупинитися, як він притьмом кинувся відчиняти Ользі дверцята.

— Прошу, докторе Стах, прошу, — тяг він руку, грав мордякою, мов старанний актор-початківець, здавалося, ось-ось ніжкою шаркне.

— Мейстере Фроом… — донеслося з-за його спини.

Коротун аж підскочив й дрібно закивав, тягнучи обидві руки для привітання.

— Докторе Ван Раппарде! Яка радість! Нарешті! 

Ван Раппард побіжно потиснув спітнілу долоньку, відсунув гладуна вбік і допоміг Ользі вийти.

— Докторе Стах, — вигулькнув знов опецьок, — ми не знайомі! Дозвольте відрекомендуватися! Фроом, Бйорн Фроом, до ваших послуг! Надзвичайно радий нарешті особисто познайомитися! Як вам щось знадобиться — тільки натякніть! Я — права рука доктора Ван Раппарда! — мов горохом сипав.

— Мейстере Фроом, — на плече управителя лягла рука, відтягуючи його від Ольги, — ключі.

— Звичайно-звичайно, докторе Ван Раппарде! Одну секундочку! Осьдечки вони! — Товстун видобув з кишені дві зв'язки, одну вручив декану, з другою кинувся по сходам. — Прошу за мною, прошу! Оцей ключик від вхідних дверей, бачите, з подвійною борідкою, магічний захист максимальний універсальний, давайте, заходьте…

Під невпинне улесливе бубоніння Альдерт з Ольгою зайшли у вестибюль.

— Осьдечки встроєний ліфт, бачте, вузенький, але більший не ставав. Меблів мінімум, як ви й наказали. Вітальню обладнали, аби було куди речі кинути, кухню, на третьому поверсі спальню з ванною… 

— Розташовуйся, — кинув декан Ользі. — Фрооме, за мною.

***

З ногами забравшись на широчезне підвіконня, Стах тягла каву й розглядала вуличний движ.

— Це вже третя чашка за сьогодні.

Ольга зміряла поглядом Ван Раппарда, що сперся об одвірок, і незворушно повернулася до спостереження перехожих. Декан хмикнув, кількома широкими кроками перетнув кухню й присів поряд.

— Кавою поділишся?

— Ще чого! 

— А в обмін на масаж?

Альдерт заволодів ступнями Ольги, стягнув по черзі шкарпетки.

— М-м-м… Вмовив.

Медвідьма задоволено замружилася, віддала філіжанку й відкинулася на відкос. 

— Треба буде обід замовити. 

Порожня чашка зі стукотом опустилася на підвіконня. Ольга ледь відкрила одне око.

— Хтось казав про квартиру з верандою, а тут…

— Веранда над спальнею.

— В тебе широке розуміння квартири.

— Сумуєш за стукітом колясок з пацієнтами над головою?

Стах спробувала стусонути його в бік, та Ван Раппард перехопив.

— Чш-ш-ш. Тихо. Розслабляйся. Ти вдома.

Ольга стенула плечима.

—  Незвично. Цілий будинок. Як його приготували за день?

— Питання лише в ціні. Фроом все зробив.

— Фроом… Десь я чула це прізвище.

— Мабуть, від мене. Він працював ще з батьком, я його залишив на посаді адміністратора. Він зручний.

— Зручний? Цікава характеристика. 

— Зручний, послужливий, обов'язковий, уважний до деталей. Цілком відповідає прізвищу.

— А імені? У його батьків було непогане почуття гумору. Фроом Бйорн — Благочестивий Ведмідь. 

— Ніколи не думав про це.

— Чи прокидається у нього ведмеже єство? Хоча б іноді. Наприклад, увечері, коли він повертається додому, скидає краватку… ой! Це мав бути розслабляючий масаж, а не акупунктура!

Ван Раппард згріб Ольгу в обійми й потяг до себе.

— Сподіваюся, тебе цікавить дике єство лише одного чоловіка без краватки…

***

Шум доносився знизу. Ольга різко сіла на ліжку, відпрацьованим рефлексом збираючи в долоні згусток світла. В спальні вона була сама, від Альдерта лишилась лише зібгана ковдра. Медвідьма опустила ноги на холодний паркет і тихенько рушила до дверей. Звичайно ж, відразу зрадницьки рипнула дошка. "Ну точно як у фільмі жахів…", — подумала Стах і перехилилася через перила, спинаючися навшпиньки, аби розгледіти, що коїться під сходами. У вестибюлі горіло світло. Ольга зітхнула й побрела вниз, сподіваючися, що максимальний магічний захист, нехай універсальний, має вборонити будинок.