34. Vierendertig

Час уповільнився. Застигли тремтячі гілки дерев, непорушно завмерла трава з краплями стрімко танучого інею, навіть мерехтіння зорей зав'язло, мов комахи втрапили в липку живицю. 

Ольга стояла, трохи похитуючись вперед-назад. У скронях важко бухала кров. Мало не вперше за своє життя медвідьма не могла змусити себе нахилитися і перевірити пульс. Липкий страх сковував тіло. 

Яскраве молочне світло місяця, який нарешті звільнився з мороку, заливало парк. Ольга пильно вдивлялася в обличчя Ван Раппарда. Декан лежав горілиць, лівиця частково закривала рубану рану, що йшла від шиї вниз, неоковирно зігнута  правиця швидко тонула в калюжі крові. Емореола не було й сліду, принаймні, роздивитися не могла. Це могло свідчити чи про критичний стан, чи про… 

Стах вишукувала бодай натяк на надію — порух повік, трепет губ — щось, аби присилувати себе поворухнутися.

Здавалося, пройшло дуже багато часу, перш ніж вона здолала ступор, впала на коліна, боляче вдарившися об невідталий грунт і мимохіть здивувавшися, що й досі може відчувати біль. Насправді ж усі її нестерпні сумніви затяглися щонайбільше на пару секунд.

Ольга кілька раз хукнула на пальці, потерла долоню об долоню, знову подихала на задубілі руки. Чутливість трохи відновилася. Медвідьма набрала повні груди повітря і провела долонею над головою декана. Порожнеча. 

Стах відчайдушно замерехтіла руками, охоплюючи пасами все тіло, ловлячи натяк на життя. Цього просто не могло бути! Це Крижаний Троль! Він вижив після Кольчуг, швидко опам'ятався після тортур, мав стільки сил, так прагнув жити попри всі випробування й трагедії! 

Відьма заклякла, зводячи докупи краї порізу.

— Земля крепись, дерен бийся, а у земного сина Альдерта кров угамуйся. Як земля свої рани засинає і загладжує, так нехай і рана земного сина Альдерта затягнеться! — гарячково шепотіла, раз по разу хапаючи ротом повітря, аби подолати хвилю нудоти. 

Кров зупинилася. Стах випросталася, збираючи рештки сил. По чолу й скроням рясно стікав холодний піт. Медвідьма сягнула рукою чола декана, ловлячи ознаки діяльності мозку.

Нічого.

Не вірячи собі, з останньої надії знову й знову намагалася спіймати найменшу тінь життя.

Марно.

Мов механічна лялька, Стах повторювала одну й ту ж послідовність. Шепотіла закляття вливання енергії, передихала, сканувала тіло, шепотіла закляття, передихала, сканувала тіло, шепотіла закляття, передихала…

— Та годі вже, schatje.

Оксамитовий голос гримуара прозвучав, мов грім з ясного неба. Ольга сахнулася й сіла на землю, мало не впавши навзнак. Вона геть забула про книгу.

— Не забилася,  m'n lieve? — Показово турботливий тон не міг приховати глузливо-торжествуючі нотки. —  Акуратненько. Тобі зараз треба дуже, дуже берегти себе. Та не переймайся, про це я подбаю. З твоєї голови жодна волосинка не впаде… без моєї волі.

Стах відчула, як нелюдська лють підіймається зсередини, затоплюючи все єство, відсовуючи на другий план навіть усвідомлення того, що Альдерт... Кров застугоніла в вухах, перед очима попливли криваві плями.

— Ти… порушив слово.

Книга захихотіла.

— О ні, schatje, ні разу, жоднісінького найменшого разу! На відміну від тебе. 

— Я… не обіцяла… коли саме виконаю свою частину договора…

Гримуар зашипів.

— А ось ти клявся не впливати на наші подальші долі!

— А хто впливає? Ніхто не впливає.

— Ти зруйнував магічне коло! 

Стах стала на чотири і рушила до фоліанту.

— Ой, прошу тебе, schatje. З тої миті, як цей невдячний закутав мене в мерзотне одіяння, я тільки й намагався звільнитися, аби мати змогу спокійно поговорити з вами! Знаєш, як воно пекло! Ну а коли мені вдалося вирватися з пут, побічним ефектом стала хвиля, від якої згас вогонь. Яке прикре співпадіння, ай-я-яй! Варто було ще трохи потерпіти, але, знаєш, занадто вже палило, сил не було зносити ці пекельні муки.

Демон відверто втішався.

— Ти спаскудив цим і моє життя!

— Твоє життя мене взагалі більше не обходить, schatje. А через неповні дев'ять місяців ти взагалі про мене більше не почуєш. І не побачиш, навіть якщо шукатимеш. А ти ох як шукатимеш, повір мені.

Оксамит голосу перетворився на булат. Ольга задихнулася.

— Я тобі не дам…

— Ти. Безсила. 

Слова віддавалися погрібальним набатом. 

— Ти обіцяв!

— А про вашого вилупка мова не йшла, schatje. Ти носиш нащадка Ван Раппардів, пов'язаного зі мною з момента зародження. І його я виховаю як слід. Так, як потрібно мені.

Стах оскалилася й кинулася вперед, прагнучи схопити породження пекла. Ще не знала, як саме, але була впевнена: знищить "Книгу тюльпанної люті" разом з замкнутим всередині Оєдлетом будь-якою ціною.

За мить до того, як її пальці торкнулися гримуара, металеві смуги луснули. 

Tulpenwoedeboek більше нічого не стримувало.

Ольга шарпнулася й сіла.

Фоліант відкрився сам собою. Сторінки зашаруділи, ніби в другорядному фільмі жахів. Ольга раптом втратила відчуття реальності. Їй здалося, що вона справді застрягла в потойбіччі, у витворі чиєїсь химерної уяви. 

Зрештою аркуші стихли й виплюнули кілька примарних блакитних пелюсток. Махровий тюльпан проріс з серцевини книги й заметався, наче від поривів вітру, хоча вітром якраз і не пахло.

— Ну привіт, schatje. Так тебе видно набагато краще.

Стах завмерла, аж дихати перестала. Геть не знала, чого чекати. Свердлила очима породження пекла, лихоманково перебираючи можливі варіанти дій, та нічого путнього на думку не спадало.

— Вставай, schatje. Акуратненько бери мене в ручки і повертаємося. Я займу чільне місце… зараз подумаю. ТІльки не в бібліотеці, вона мені остогидла. Мабуть, в білій столовій! Прекрасна зала, урочиста й пишна. Як для мене створена. Втім, не буду брехати, для мене вона й створювалася, як і весь будинок. Старі Ван Раппарди були значно розумнішими: знали, кому усім зобов'язані. Ось там на камін мене й поставиш. Якраз буде зручно стежити, щоб все йшло як має бути. Тебе ніхто не переслідуватиме, як і обіцяно. Взагалі забудуть про існування Ольги Стах на найближчі місяці, аж поки не подаруєш мені маленького Ван Раппарда. А далі вже твої проблеми, роби що хочеш. Я твою долю не впливатиму. Я ж дотримуюся слова.