-32-

Ридаючи вголос, Ольга, мов маріонетка, сунула темними алеями. Вона не могла й не хотіла стримуватися. Відчай, що розпирав зсередини і погрожував розірвати серце, вимагав виходу. У вухах монотонно повторювалося: "Краще відразу їхати в замок Тейлінген, там в колишньому кухонному саду такі тюльпани — закачаєшся!". Вона нарешті згадала, звідки чула назву цього тричі проклятого замку. Ян Янссен згадав про нього, коли віз її у справі Маери. Що вступило йому тоді в голову? Неусвідомлене передбачення? Чи просто збіг, один з тих випадкових збігів, від яких перехоплює подих? 

"Краще відразу їхати в замок Тейлінген… Краще відразу їхати в замок Тейлінген… Тейлінген…" — стукотіло у скронях. Ольга мимоволі втерла обличчя й здригнулася від болю. По шкірі мов пройшлися гострі кігтики. Медвідьма здивовано кліпнула й відчула, як злипаються вії. 

— Та що ж це, — схлипнула вона. Крижане повітря обпекло рота й носа. 

Стах не помітила, як різко постуденіло. Порив вітру вдарив між лопатками, підганяючи, змушуючи прискорити кроки. Темрява згусла, хоча це здавалося неможливим. Ольга задерла голову, намагаючись роздивитися місяць — адже на небі мав бути місяць! — та світила не було. Натомість з мороку високості долинуло іржання. 

— Ні! 

Від чорного смерчу, що стрімко і ріс і наближався з неймовірною швидкістю, відділилися два згустки й помчалися до Ольги. Медвідьма встигла зробити ще кілька кроків, та два ворони наздогнали і заметалися навкруги голови. 

— Геть! Киш! 

Стах змахнула руками, мало не впустивши телефон. Один з воронів хрипко карнув — наче глузливо розсміявся — і птахи майнули десь за спину.

Дикий Гін знайшов свою здобич.

Ольга докладала усі зусилля, щоб повернути назад, бодай зупинитися! Марно. Останнє веління ван Раппарда тягло її до виходу з парку тюльпанів. Вона вивертала шию, в розпачі стежачи, як стрімко знижується смертоносний вихор. Гавкіт і завивання наростали, аж у вухах дзвеніло, та за мить Дике Полювання заклало віраж, й улюлюкання понеслося ген за спину, поступово гублячися в морозяному безгомінні. 

Примарні гончі зайшлися несамовитим гавкотом, який раптово змінився вереском і скавулінням. Щось загриміло, аж земля задрижала під ногами. Стах застогнала: "Думай, думай, думай… Має ж бути якийсь вихід! Як знешкодити це придуркувате закляття, як… О!" 

Медвідьма повірити не могла, що це елементарне рішення відразу не спало їй на думку. Скільки разів вона сміялася над слоганом "Не можеш перемогти — очоль". Декан хотів, щоб вона пошвидше добралася до виходу, отже, є ненульовий шанс, що коли вона дістанеться до парковки, закляття, яке вперто штовхає її вперед, втратить свою силу. У Стах немов відкрилося друге дихання. Вона щосили пустилася бігти. 

— Тільки спробуй не вціліти, Альдерте Конраде Леонарде Вільгельме ван Раппарде! Тільки спробуй не дочекатися мене! Пожалієш, що на світ народився! — бубоніла вона, несучись темними алеями. 

Білим нерухомим полотном звивалася замерзла річка. Примари дерев складали з гілок химерні письмена, та медвідьма не помічала їх віщувань. Ті зникали в тінях непрочитаними, без сліду й без користі. 

Попереду з'явилися жовті плями світла ліхтарів. Блиснуло єдине освітлене вікно будівлі на виході. Стах добігла до дверей, вткнулася в холодне дерево лобом і долонями, відсапуючися. Вона усвідомила, що повітря тут значно тепліше, крижаний подих Дикого Короля не сягав так далеко. Його диявольським силам була межа. Це трохи втішило — якщо до її теперішнього стану хоч якось можна було застосувати це поняття.

Ще раз перевівши подих, Ольга випросталася й розвернулася. Ступила вперед, прислухалася до відчуттів. Переставила другу ногу. Ще крок, ще… Вільна! Закляття більше не стримувало її! 

— Godverdomme! — торжествующе заволала Стах і дременула назад. На порозі залишився лежати білий конверт.

Краєм вуха почула, як позаду скрипнули двері, гукнув чоловічий голос, та навіть не обернулася. Мчалася, не чуючи під собою ніг, летіла, не розбираючи дороги. Їй було начхати на перестороги декана, бо знала себе занадто добре. Знала, що ніколи не вибачить собі, якщо чкурне геть, рятуючися. Розуміла логіку ван Раппарда, припускала, що на його місці вчинила б так само, але… Принаймні, мала спробувати. Мала зробити все від неї залежне, щоб врятувати той крихкий зародок надії на майбутнє, який так несподівано з'явився на світ попри весь її спротив і все розчарування.

В вухах задзвеніло, земля знову здригнулася під ногами. Ольга збилася з кроку й завмерла, мов нажахана лань, сторожко вдивляючися в темряву. В полоні думок незчулася як наблизилася до того місця, де залишився декан. Попереду між деревами палахкотіло, то затухаючи, то розгоряючись знов. 

Скрадаючись, Стах рушила вперед. Коли чітко стало видно вогняне коло, зійшла з доріжки і стала перебігати від дерева до дерева, сторожко визираючи з-за товстих старих стовбурів. На її щастя, перед самою галявиною ріс ряд густих чагарників. Ольга підкралася, впала на коліна і, тихенько перебираючи руками, визирнула з-під лапатих гілок. Подих застигав на щоках голками льоду.

Жевріло магічне коло, пелюстки вогню то здіймалися, то спадали, тріпотіли, щулилися від сіверу. Коло оточили вершники. Не щільно — тримали відстань. Просто біля кущів, за якими причаїлася Ольга, валявся на спині один з пекельних псів, задерши до безмовного неба скорчені лапи. Другий метався по блискучій від паморозі землі, нюхав побратима, видавав тужливе завивання, кидався назад до хазяїна і знов сахався геть від вогняного очерту. Ворони завмерли біля скуленого тіла колишнього товариша, немов вирізьблені з самої пітьми. Кидалося у вічі, що тварини — нехай і поріддя демонічних страховіть — трималися подалі від сутички. Не так боялися покарання свого ватажка як тюльпанової люті ван Раппарда?

Ольга схаменулася і скинула погляд, намагаючись через тіла проклятих роздивитися, що коїться у колі. Велетенський кінь, від якого трималися на відстані навіть вершники Дикого Гону, став дибки й дико заіржав, з кутиків рота, роздертого вудилами, зірвалися клапті піни, жовтогарячі у відблисках вогню. Дикий Король загримів: