32. Tweeëndertig

Ван Раппард шарпонув Ольгу за спину, медвідьма ледве втримала рівновагу. 

— Не нервуйся так, hondje. Ми з твоєю жінкою чудово порозумілися. До речі, підніми-но мене, schatje, бо мені дуже, дуже неприємно. 

Ніхто не зрушив з місця. 

— Договір уже виконується. Дороги назад немає, schatje.

— Про що ви домовилися? 

Ван Раппард обернувся до Ольги, голос його звучав глухо, майже мервотно.

Стах зглитнула. 

— Ну…

— Що ти пообіцяла?

— Бути без цих пут, на видному місці, і відчувати повагу, — відтарабанила медвідьма, мов на сповіді.

Декан мовчав, довго, Ольга встигла покритися холодним потом і почати потихеньку вивільняти передпліччя з його хватки. Боячись видати себе, вона нахмурилася й прикро вдивилася в очі Альдерта. Нарешті той ледь помітно здійняв брову й кивнув.

— Ясно. І що натомість?

— О, вона була нестримна, — хихикнув гримуар. — Ти маєш оцінити мою доброту і щедрість. Замість наполягати на відновленні справедливості, я вже виконав її перше бажання. Вона дісталася до тебе непоміченою.

— Не враховуючи барона ван дер Борх…

— Ти просила, щоб тебе не помітили нишпорки, schatje. Барона при всьому бажанні нишпоркою назвати складно.

Ольга закусила губу. Прокололася в першому ж формулюванні. 

— Що ще?

— Залишити вас двох у спокої, не впливати на ваші подальші долі, не мати права на ваші душі, тіла і життя, — в голосі фоліанта пробивалися глузливі нотки, — припинити переслідування з боку влади. Ну і так, дріб'язок про Гіперборею. До речі, з ГІпербореєю процес вже пішов.

— Як? — вирвалося в Стах.

— Oh mijn¹, яка ти наївна. Найшвидшим та найефективнішим шляхом. Скоро дізнаєшся. Так що давай, schatje, бери мене в свої ніжні ручки і повертайся в маєток. Втім, пута краще зніми тут. Вони мені остогидли.

Ольга розпачливо глянула на Ван Раппарда. Власне, її план — якщо це можна було назвати планом — не сягав далі теперішньої миті. Себто, далі моменту, когда вона знайде Альдерта й витягне його з клятого родового будинку. Ні по обличчю, ні по емореолу декана неможливо було щось зрозумiти. Врешті, не відпускаючи руку медвідьми, він підняв книгу.

— Ходімо.

Він рушив до виходу з підземного коридору.

— Ану назад, hondje! Роби, що я кажу! Бо пожалкуєте обидва! Осенійська trut² пообіцяла, і тепер…

— Вона дотримається слова. Згодом. Про час виконання мова не йшла.

Ольга нарешті трохи видихнула. Принаймні цю деталь вона розрахувала правильно. 

— Ти про це пошкодуєш-ш… — прошипів гримуар. — Як же багато ти не знаєш…

Ван Раппард мовчки дістався кінця тунелю, замерехтіли іскри, й наступної миті на них обрушилося морозне повітря.

Стах зіщулилася: незважаючи на пуховик, стужа пробрала до кісток. А коли йшла сюди, холоду  геть не відчувала. Чи то адреналін дався взнаки, чи то вночі раптово постуденіло… Скільки ж вона пробула в маєтку? Має бути не більше години.

Вона витягла з кишені телефон, глипнула на екран і аж смикнулася: повний рядок повідомлень з усіх месенджерів. Ковзнула пальцем, розблоковуючи…

— Ольго, не зараз. 

Ван Раппард тільки що землю копитом не рив. 

— Тут щось дивне…

Декан гнівно рикнув, згріб її в обійми, і їх оточив чорний вихор. Навіть не чорний, скажений коловорот, позбавлений кольору, сама сутність темряви. У Ольги запаморочилося в голові, вона втратила всі відчуття, орієнтацію в просторі, а непроглядна імла навколо звивалася і крутилася без кінця і краю. Стах замружилася…

Раптово все скінчилося. 

Сильні руки всадовили її, та ледь обійми розтиснулися, вона похитнулася й ледь не звалилася на долівку. 

— Ольго! Відкрий очі! Вже все. — Ван Раппард знову перехопив її за плечі. — Verrek! 

З його долонь полився потік тепла, досить слабий, але він додавав сил. Стах розліпила повіки й потрусила головою.

— Не треба. Зі мною все добре.

— Це ж коротке переміщення… Зараз.

Декан опустився на коліна, заковзав долонями навкруг голови, вздовж тіла медвідьми, діагностуючи. Зненацька застиг, мов камінь. Недовірливо струснув головою й знов простяг руки.

—  Dit is onmogelijk, — нарештi ледве вичавив він. — Цього не може бути.

— Що? — не зрозуміла Стах.

Декав похитав головою. Ольга ніколи не бачила його настільки приголомшеним. 

— Альдерте, — вона торкнулася його щоки, — та що таке? 

Ван Раппард підняв очі, і раптом обхопив її ноги, заховав обличчя в коліна, по тілу пробіг дріж. 

— Прости мене.

— Простити? За що? Альдерте! Та скажи вже! 

Декан судомно кілька раз перевів подих, зібрався з силами й поглянув їй прямо в обличчя.

— Ти… У тебе…

— У вас! — голос гримуара, що валявся на підлозі, вдарив набатом. — У вас буде дитина, mijn lieverds.

Ольга розкрила рота і знову закрила. Слова, які просилися назовні, пристойними не були. Навіть малопристойними не були. Вона абсолютно усвідомлювала, що її емоції не відповідають моменту, але… Стах не збиралася йти на припоні бісового фоліанта. 

Медвідьма хмикнула і скинула брови:

— Сподіваюся, це дівчинка. 

Такої реакції не очікували ні Ван Раппард, ні книга. Принаймні, в кімнаті запала мертва тиша. Скориставшися паузою, Стах перевела подих і роззирнулася. Полиці, вщент забиті  томами, видалися дуже знайомими. 

— Перепрошую… — вона ще вище підняла брови й виразно втупилася в декана, —  а що ми робимо в твоєму кабінеті?

Ван Раппард, емореол якого нагадував баюру з бензиновими плямами — райдужні переливи на бурій калюжі розгубленості — різко прийшов до тями. Він встав і моментально закрився, закутався в колір мокрого асфальту. 

— Тут гарантовано нікого немає.

— Гарантовано? Вони змінили захист твого маєтку.

— Я зняв його сам. — У декана мимоволі смикнулася щока. — Умова переводу під домашній арешт.

— А про кабінет забули?