31. Eenendertig

Крадучись до вестибюлю, Стах пораділа, що кімнати в цьому крилі вишикувані анфіладою, так в неї був шанс не зашпортнутися й не наробити галасу. Мимоволі сахнулася від страхітливих силуетів, і лише за пару нескінченних секунд зрозуміла, що то на тлі вікна проступив контур химерних меблів, виготовлених з рогів — мисливських трофеїв. Подумки вилаяла примхливу фантазію предків Альдерта. Не сиділося їм на простих чиппендейлівських стільцях.

— Сміливіше, schatje. Переді мною ти так не тремтіла, аж прикро…

Ольга люто скривила губи. Ледве стрималася, щоб не пошпурити книгу геть, та лиш міцніше стиснула пальці. Перед входом в напівтемний вестибюль вона зупинилася. Зал тонув у мороці, склепіння стелі губилося з виду: світло ледь жевріючих бра туди не сягало. 

— Ступай ширше, тебе ніхто не побачить.

— Замовкни, — прошипіла Стах.

— Не будь такою грубою, schatje, в нас попереду ще спільне існування… принаймні, деякий час.

З білої столової долинули голоси — хтось говорив по рації.

— Ні, вона тут не з'являлася. Двері, вікна — скрізь чисто. Та зачим, шеф, кажу ж, все тихо. Але… Добре, зроблю огляд першого поверху. 

Ольга затамувала подих. В дверях столової з'явився чоловік, важко зітхнув і зупинився, вагаючись. Стах вчепилася в гримуар, аж пальці побіліли. Чоловік крутив головою то вправо, то вліво. Книга сяйнула багряним, чоловік кивнув сам собі і рушив назад.

— Шлях вільний, schatje, він вирішив почати з того крила. І наступного разу слухай мене. Якби тут не зависла, вже була б на місці.

Стах прокралася до сходів і швидко, але плавно, пішла нагору. На сходовому майданчику зупинилася. Вліво і вправо тяглися коридори, так само тьмяно освітлені стінними світильниками. "Не розумію, чому тут скрізь напівтемрява… Клята нечиста сила терпіть не може світло."

— Направо, schatje. Спальня Ван Раппард просто над бібліотекою. Розумно й логічно: єдиний захист… був, — хихикнула книга. 

Хвиля сказу піднялася до горла, погрожуючи задухою, медвідьма ледь придушила емоції. Моральне виснаження давалося взнаки, вона балансувала на тонкому лезі зриву. 

— Він там сам? Без охорони?

Голос відповів з видимою затримкою, приховуючи нотки роздратування.

— Від кого ж його тут охороняти, schatje? 

"Ах ти, тричі проклятий гравець словами…"

— Біля спальні чи всередині є хтось, крім доктора Ван Раппарда? Поліція, сторожа, будь-хто?

— Його не полишають без нагляду. Бережуть, мов зіницю ока.

— Скільки їх і де?

— Один, всередині, — невдоволено зронив демон.

— Котрі двері ведуть до декана?

— Останні направо.

— Замкнені?

— Ні.

Медвідьма стрімко кинулася вперед. Перед дверима зупинилася й кинула гримуар на підлогу, накривши шарфом.

— Підняла мене негайно!...

Та Стах вже не слухала. Рвонула застібки пуховика, шпурнула його поверх книги, зібрала в долоні шокер-кулю й рвонула на себе двері.

Спальня була залита сліпучим світлом. Ольга лише на мить замружилася, але цього вистачило. 

— Який сюрприз, — насмішливо протягнув смутно знайомий голос.

Стах рефлекторно пожбурила в той бік шокер-кулю. Худюще тіло трохи відхилилося, і снаряд врізався в стіну.

— А ми вас скрізь шукаємо, мефрау Стах.

— Доктор Стах, — автоматично огризнулася Ольга.

Барон ван дер Борх тот Фервольд ван Форден молодший хмикнув.

— Сідайте, докторе Стах. Поговоримо. Здається, ми вас недооцінили. 

Він звів брову, спостерігаючи, як в обох руках медвідьми плюються іскрами дві нові шокер-кулі.

— Не ускладнюйте. Ми ще з'ясуємо, як ви сюди проникли, але вибратися непоміченою вам не вдасться. Принаймні, не з ним.

Ольга повільно повернула голову, простежуючи за його поглядом. 

На ліжку витяглося нерухоме тіло декана.

Стах наче облили окропом. Вона завмерла, не в змозі вдихнути. Руки затремтіли, дрож перекинувся на плечі, охопив все тіло. Кімнату заповнив моторошний дражливий звук. Ольга не відразу зрозуміла, що це стукотять її власні зуби. 

Від нестачі кисню в грудях заболіло. Щоб хапнути хоч трохи повітря, Стах крикнула. Та замість відчайдушного зойку вичавила лише жалюгідний хрипкий стогін. 

Відчуваючи, як починає паморочитися в голові, медвідьма з усієї сили вдарила себе в груди. Це допомогло. Зі свистом вдихнувши, вона вирвалася з оціпеніння й кинулася до Альдерта. Вчепилася в плечі, розпачливо зазирнула в обличчя. Очі забігали по восковій шкірі, загостреному носі, запалим очам. Вона запізнилася.

— Ні… — видихнула ледь чутно. 

З очей текли сльози, та вона цього не помічала. Вчепилася в сорочку до болю в кісточках. 

— Ні! — закричала відчайдушно, зриваючи голосові зв'язки.

Наче у відповідь навколо тіла затріпотіли крихітні чорнильні пелюстки емореолу.

"Живий…"

— Не переймайтеся так. Він живий. Поки що, — донеслося ззаду.

Ольга похапцем простягла руки для діагностики, але її схопили за плече і шарпнули назад.

— Сядьте, я сказав.

Барон проволік її, мов ганчір'яну ляльку, силоміць всадовив в низьке крісло й навис зверху, вчепившися в бильця.  

— Яка ж ви вперта, докторе Стах, — прошипів просто у вічі з притиском на слові "доктор". 

Ольга свердлила очима смагляву фізію з запалими щоками, лихоманково обмірковуючи, що робити далі. 

— Вас же по-хорошому просили забратися геть.

— Для чого?

— Не прикидайтеся, ви досить кмітлива, щоб усе розуміти. 

— Ви мене переоцінюєте.

— Не дратуйте мене, докторе Стах. — У барона з рота вилетіли бризки, і Ольга здригнулася від огиди. — Ви мали занадто великий вплив на Ван Раппарда.

— Ви зараз серйозно? Вважаєте, на нього можна ось так вплинути? Тоді ви його геть не знаєте.

— Я знаю його з дитинства.

Стах лише похитала головою.

— Що вам потрібно зараз?  

— Ви не повірите, — вишкірився барон. — Заручниця.