28. Achtentwintig

— Ви — Альдерт Конрад… еее…  Леонард, — поліцейський затнувся й зазирнув у папірець, — Вільгельм Ван Раппард?

— Не впізнали? — прошипів декан.

На прийомне відділення лікарні Парацельса наче накинули покривало. Запала мервотна тиша. Smeri, той самий, що записував свідчення кілька днів тому, виставив вперед підборіддя.

— Ви — Альдерт Конрад Леонард Вільгельм Ван Раппард? 

Декан поволі зміряв його поглядом з голови до ніг і назад і нарешті зронив:

— Так.

— Ви затримані за підозрою у причетності до загибелі неповнолітньої дитини. Пройдіть за мною.. Пройдіть за мною.

Пауза.

— Що?

Коротке слово впало, мов брила у застиглий став, здійнявши бурю. Пацієнти переглядалися й шепотілися, в руках декого зблиснули телефони — знімали на камеру. Чергова за реєстраційною стійкою ахнула і закрила рота руками. Фенна мимохіть витріщила очі так, що, здавалося, зараз випадуть й покотяться долівкою. “Ой божечки, та що ж це, ой божечки”,  — бідкалася санітарка, виглядаючи з-за рогу. 

Апогеєм шарварку по приміщенню рознісся грім. То Лукас поточився, наштовхнувся на каталку, й та з гуркотом врізалася в стіну.

— Ось ордер. Підете добровільно? — Поліцейський поклав руку на кобуру. — Чи кликнути підмогу й надягти наручники?

Ван Раппард зціпив зуби й мовчки закрокував до виходу, не оглядаючись. Поліцейський майже наступав йому на п'яти. Двоє пацієнтів аж зірвалися з місць і побігли слідом, витягаючи телефони повище.

Коли поліцейська машина від'їхала, Лукас потихеньку позадкував, тягнучи за собою каталку. Упевнившись, що його ніхто не бачить, покинув візок в коридорі й чкурнув аварійними сходами на перший підвальний. За дві хвилини він вже барабанив у двері.

— Ольго! Рибонько, ти тут? 

Зачувши Лукаса, Стах похолола й метнулася відкривати. Коли Ван Раппард вилетів в коридор, першим поривом було кинутися слідом, та вже на порозі вона різко спинилася. Прикинула, як це буде виглядати, згадала, що наразі чергує Фенна…і закрила двері. Пообіцяла сама собі, що за півгодини підніметься, наче зібралася прогулятися. Врешті решт що непоправного може статися за півгодини, якщо там Альдерт? Вона хутко перевдяглася, і якраз зачісувалася, коли почула стукіт.

Ольга розчахнула двері, Лукас забіг і лапищею вхопив її за руку.

— Так, іди-но сядь.

— Що сталося? Щось з Альдертом? Потрібна допомога? — Стах засипала санітара градом питань.

— Сядь, кажу, вже нема куди спішити.

Лукас повів її до стільця, підтримуючи за плечі. Ольга відчула, як слабнуть коліна.

— К-к-кажи, — заїкаючись, видавила вона, майже всі сили йшли на те, щоб втриматися на ногах.

Санітар нарешті всадовив її й важко опустився навпроти.

— Декана арестували.

— Що???

— Smeris приїхали, сказали покликати шефа хутко. Фенна його набрала. Ну і той…

— Але чому?

— Сказали, щось там про вбивство неповнолітніх.

Ольга сполотніла. Лукас крекнув, встав, набрав склянку води й простягнув. Стах не відреагувала, втупившись в одну точку.  Здоровань тяжко зітхнув і хлюпнув водою їй в лице. Медвідьма здригнулася й прийшла до тями.

— Розкажи детальніше? — попросила, втираючи лице рукавом светра.

— Та нема чого казати, все вже розказав. Там ділов було на п'ять хвилин. Посадили в машину й повезли. А я рішив тебе попередити. 

— Дякую, — машинально кивнула Ольга. — Дякую, Лукасе.

— Ти десь зібралася? Не ходи зара нікуди, на тобі лиця нема. Посидь півчаса, оговтайся. 

— Я…

— Ти все 'дно нічим не поможеш, рибонько. — Санітар незграбно поплескав її по плечу. — Тобі, може, чаю зробити? Чи капель якихось накапати?

Ольга похитала головою.

— Ні, все нормально. Правда. Дякую.

Здоровань посидів ще якусь хвилю й піднявся.

— Мені йти треба, людей зара багато. Точно нічого не хочеш?

— Ні-ні, йди. Дякую тобі.

В самих дверях Лукас обернувся.

— Казав я тобі, рибонько, рід Ван Раппардів нікому не приносив щастя. Ех…

Він махнув рукою і пішов геть.

***

Вже за якусь годину сайти новин вибухнули скандальними заголовками.

Останній нащадок Ван Раппардів за гратами

Чорні меси у серці Траєктума?

В смерті Міли Віссер звинувачують Ван Раппарда

Що приховують мури "Шаленого коня"

Ольга тремтячими руками гортала сайти. Після чергового особливо дошкульного випаду впустила телефон на стіл і закрила обличчя долонями. Ще більше за відчай її глитала безпорадність. Ненависне відчуття млосної тривоги під ложечкою піднімалося вгору, жалячи щоки й скроні тисячами крихітних голок. 

На зміну медвідьма вийшла, мов на вирішальну співбесіду: з бездоганним макіяжем і зачіскою, в ідеально випрасуваній формі і з доброзичливо-непроникним виразом обличчя. Відвідувачам, які купчилися у вестибюлі, вже не вистачало стільців. Навіть за реєстраційною стійкою було порожньо. Стах нахмурилася — між бровами залягли дві короткі зморшки — і зайшла в ординаторську. Як вона й очікувала, обидві зміни товклися тут, забувши про пацієнтів. 

— Я тобі кажу, він приносив криваві жертви! І в лікарні працював, щоб мати доступ до людських тіл! —  просторікувала Латиша.

— Ти сказилася? Vies geroddel!¹ — обурилася Фамке.

— Я правду кажу! Сама подумай, чого йому було тут стирчати з ранку до ночі? Грошей повно, посада поважна, аж у самому університеті деканом. Як у бога за пазухою! Ти б ото рвала пупа? Нюхала смердючі вавки? Він мав з того зиск! Хто там розбере, від чого людина померла, чи від хвороби, чи допомогли? — аж бризкала слиною Латиша, тугі кучерики підскакували в такт різким рухам.

— Та як ти смієш… — Фамке аж подих перехопило. — Декан — він… він…

— Що він? Що? Не знаєш, а говориш! І взагалі, ти чого його захищаєш? Може, ти з ним заодно? Ми ще й тебе перевіримо! Ми…

Латиша застигла з перекошеним лицем, здійнявши кулаки. Медсестри сахнулися врізнобіч, лише тепер помітивши Стах. Та глибоко вдихнула і повільно видихнула, опановуючи себе. Ненависть і відраза спопеляли душу.