-28-

— Ви — Альдерт Конрад… еее… Леонард, — поліцейський затнувся й зазирнув у папірець, — Вільгельм ван Раппард?

— Не впізнали? — прошипів декан.

На прийомне відділення лікарні Парацельса наче накинули покривало. Запала мервотна тиша. Smeri, той самий, що записував свідчення кілька днів тому, виставив вперед підборіддя.

— Ви — Альдерт Конрад Леонард Вільгельм ван Раппард? 

Декан поволі зміряв його поглядом з голови до ніг і назад і нарешті зронив:

— Так.

— Ви затримані за підозрою у причетності до загибелі неповнолітньої дитини. Пройдіть за мною.

Пауза.

— Що?

Коротке слово впало, мов брила у застиглий став, здійнявши бурю. Пацієнти переглядалися й шепотілися, в руках декого зблиснули телефони — знімали на камеру. Чергова за реєстраційною стійкою ахнула і закрила рота руками. Фенна витріщила очі так, що, здавалося, зараз випадуть й покотяться долівкою. “Ой божечки, та що ж це, ой божечки”, — бідкалася санітарка, виглядаючи з-за рогу. Апогеєм шарварку по приміщенню рознісся грім. То Лукас поточився, наштовхнувся на каталку, й та з гуркотом врізалася в стіну.

— Ось ордер. Підете добровільно? — Поліцейський поклав руку на кобуру. — Чи кликнути підмогу й надягти наручники?

Ван Раппард зціпив зуби й мовчки закрокував до виходу, не оглядаючись. Поліцейський майже наступав йому на п'яти. Двоє пацієнтів аж зірвалися з місць і побігли слідом, піднімаючи телефони повище.

Коли поліцейська машина від'їхала, Лукас потихеньку позадкував, тягнучи за собою каталку. Упевнившись, що його ніхто не бачить, покинув візок в коридорі й чкурнув аварійними сходами на перший підвальний. За дві хвилини він вже барабанив у двері.

— Ольго! Рибонько, ти тут? 

Зачувши Лукаса, Стах похолола й метнулася відкривати. Коли ван Раппард вилетів в коридор, першим поривом було кинутися слідом, та вже на порозі вона різко спинилася. Прикинула, як це буде виглядати, згадала, що наразі чергує Фенна… і закрила двері. Пообіцяла сама собі, що за півгодини підніметься, наче зібралася прогулятися. Врешті решт що непоправного може статися за півгодини, якщо там Альдерт? Вона хутко перевдяглася і якраз зачісувалася, коли почула стукіт.

Ольга розчахнула двері, Лукас забіг і лапищею вхопив її за руку.

— Так, іди-но сядь.

— Що сталося? Потрібна допомога? — Стах засипала санітара градом питань.

— Сядь, кажу, вже нема куди спішити.

Лукас повів її до стільця, підтримуючи за плечі. Ольга відчула, як слабнуть коліна.

— К-к-кажи, — заїкаючись, видавила вона. Майже всі сили йшли на те, щоб втриматися на ногах.

Санітар нарешті всадовив її й важко опустився навпроти.

— Декана арештували.

— Що???

— Smeris приїхали, сказали покликати шефа хутко. Фенна його набрала. Ну і той…

— Але чому?

— Сказали, за вбивство неповнолітньої.

Ольга сполотніла. Лукас крекнув, встав, набрав склянку води й простягнув. Стах не відреагувала, втупившись в одну точку. Здоровань тяжко зітхнув і хлюпнув водою їй в лице. Медвідьма здригнулася й прийшла до тями.

— Розкажи детальніше? — попросила, втираючи лице рукавом светра.

— Та нема чого казати, все вже розказав. Там ділов було на п'ять хвилин. Посадили в машину й повезли. А я рішив тебе попередити. 

— Дякую, — машинально кивнула Ольга. — Дякую, Лукасе.

— Ти десь зібралася? Не ходи зара нікуди, на тобі лиця нема. Посидь півчаса, оговтайся. 

— Я…

— Ти все 'дно нічим не поможеш, рибонько, — санітар незграбно поплескав її по плечу. — Тобі, може, чаю зробити? Чи капель якихось накапати?

Ольга похитала головою.

— Ні, все нормально. Правда. Дякую.

Здоровань посидів ще якусь хвилю й піднявся.

— Мені йти треба, людей зара багато. Точно нічого не хочеш?

— Ні-ні, йди. Дякую тобі.

В самих дверях Лукас обернувся.

— Казав я тобі, рибонько, рід ван Раппардів нікому не приносив щастя. Ех…

Він махнув рукою і пішов геть.

***

Вже за годину сайти новин вибухнули скандальними заголовками.

Останній нащадок ван Раппардів за гратами

Чорні меси у серці Траєктума?

В смерті Міли Віссер звинувачують ван Раппарда

Що приховують мури "Шаленого коня"

Ольга тремтячими руками гортала сайти. Після чергового особливо дошкульного випаду впустила телефон на стіл і закрила обличчя долонями. Ще більше за відчай її глитала безпорадність. Ненависне відчуття млосної тривоги під ложечкою піднімалося вгору, жалячи щоки й скроні тисячами крихітних голок. 

На зміну медвідьма вийшла, мов на вирішальну співбесіду: з бездоганним макіяжем і зачіскою, в ідеально випрасуваній формі і з доброзичливо-непроникним виразом обличчя. Відвідувачам, які купчилися у вестибюлі, вже не вистачало стільців. За реєстраційною стійкою було порожньо. Стах нахмурилася — між бровами залягли дві короткі зморшки — і зайшла в ординаторську. Як вона й очікувала, обидві зміни товклися тут, забувши про пацієнтів. 

— Я тобі кажу, він приносив криваві жертви! І в лікарні працював, щоб мати доступ до людських тіл! — просторікувала Латиша.

— Ти сказилася? Vies gerodde(1)! — обурилася Фамке.

— Я правду кажу! Сама подумай, чого йому було тут стирчати з ранку до ночі? Грошей повно, посада поважна, аж у самому університеті деканом. Як у бога за пазухою! Ти б ото рвала пупа? Нюхала смердючі вавки? Він мав з того зиск! Хто там розбере, від чого людина померла, чи від хвороби, чи допомогли? — аж бризкала слиною Латиша, тугі кучерики підскакували в такт різким рухам.

— Та як ти смієш! — Фамке аж подих перехопило. — Декан — він… він…

— Що він? Що? Не знаєш, а говориш! І взагалі, ти чого його захищаєш? Може, ти з ним заодно? Ми ще й тебе перевіримо! Ми…

Латиша застигла з перекошеним лицем, здійнявши кулаки. Медсестри сахнулися врізнобіч, лише тепер помітивши Стах. Та глибоко вдихнула і повільно видихнула, опановуючи себе. Ненависть і відраза спопеляли душу.