27. Zevenentwintig

— Мене бісить ця роздовбана койка.

— То піджак підстели.

— Знущаєшся…

— Яке їхало таке й здибало, — хихикнула Ольга.

Ван Раппард зітхнув і сів.

— Я скористаюся твоїм душем?

— Міг би встановити собі в кабінеті.

— Немає сенсу. 

— О, звичайно. Один порух пальцем, і льодяна купель до твоїх послуг. До речі, і для чого тобі в такому випадку мій душ?

— Втомився.

— То їдь додому, відпочинь, заслужив. 

Ван Раппард глипнув так, що Ольга відчула непереборне бажання замружитися і вкритися з головою. За десять хвилин декан вже стояв у дверях при повному параді.

— У тебе вечірня зміна?

— Так, а…

— Я в університет. Повернуся в обід. Принесу тобі щось поїсти.

— Дякую, але я й сама…

— А ти посидиш тут до мого повернення.

— Е… що?

— Зроби мені такий новорічний подарунок. 

— Новий рік був три дні тому! Сьогодні третє січня, агов!

— Я не ображаюся, готовий отримати з запізненням.

— Тоді зроби і ти мені подарунок…

— Це подарунок для двох. 

— Так. Послухай-но мене…

— Залишся, будь ласка, живою і здоровою до мого повернення, і я тебе з задоволенням вислухаю.

З цими словами Ван Раппард вийшов і закрив за собою двері. Ольга метнулася, та запізно. Зі злості вгатила кулаками, аж благенькі дверцята загуділи.

— Зніми зараз же!

— Коли набридне колупати захист, почитай “Трактат про існування привидів”. Він зараз актуальніший за “Батавську Аркадію”. Слабкість та занепад духу вилікуєш пізніше, якщо буде потреба.

— Ти впертий віслюк! А якщо з тобою… — Стах осіклася.

— Боїшся муміфікуватися? Такого щастя археологи не заслужили. Зніметься. 

Кроки, гуркіт дверей ліфта і тиша. Ольга з принципу спробувала підчепити нитку магічної завіси. Нічого з того, як і варто було сподіватися, не вийшло. Ба, більше: цього разу вона навіть не змогла толком розгледіти ту нитку. Захист швидше нагадував вовняне одіяло, краї якого губилися десь за дверима і — Ольга озирнулася — змикалися за вікном. Схоже, щільний кокон вкривав усю її кімнатку. Вибатькувавши спересердя всю рідню декана аж до Юста Раппарда без префікса “ван”, медвідьма впала на ліжко і закрила очі.

***

З новорічного вечора декан стовбичив у лікарні Парацельса. Носився поверхами, пхав носа в усі кабінети, кілька разів відсторонював чергових чаромедиків і власноруч займався прохідними випадками. Другого січня Фамке затягла Ольгу в ординаторську відразу після ранкової п’ятихвилинки. 

— Ти ж тут живеш, нормальних газет не бачиш, і новин, мабуть, ще зранку не читала! Подивися! — тривожно жебеніла вона, тицяючи друкованим листком. 

Стах схопила газету. З фотографії на пів сторінки шкірилося спотворене гримасою лице Ван Раппарда. Скуйовджене волосся зметнулося подобою чорного німбу, очі пропалювали гнівом крізь зернистий друк на шершавому папері. “Де ж була твоя витримка, Альдерте…” — подумки зітхнула Ольга. В пам'яті сплив епізод, що передував зриву декана, і медвідьма відчула, як по спині і руках пробіг холодок. Репортерка вереснула щось про емігрантів з недорозвинених країн, а наступної миті полетіла в канал на чолі всієї журналістської братії. Тріщинами пішли відразу дві броні. Чи не через це він просив її поїхати? 

— Ей, ти чого? — Фамке поторсала заціпенілу Ольгу за плече. — Все добре?

— А? — Вирвана з задуми Стах помотала головою. — Так, все добре. Задумалася, які наслідки будуть для нашої лікарні.

— Ох, не знаю, — забідкалася Фамке, смішно хмурячи хатинкою брови. — Декан завжди горою за клініку стояв. Він же тут все життя, все через себе пропустив, днював тут і ночував…

— Так, мефрау Грут говорила, — неуважно покивала Ольга, бігаючи очима по рядкам.

“Обурливий випадок в самому серці Траєктума… Зниклу дитину знайшли мертвою в лікарні Парацельса… Розпач нещасної матері… Керівник лікарні покриває когось з підлеглих чи самого себе… Ситуація вимагає негайного втручання поліції… Куди дивляться представники влади, під самим носом яких…”

— Боюся, тепер йому так не обійдеться. За живе зачепив тих падлюк, язик мов помело. Як редактор міг допустити таку статтю! Не боїться, що з крісла полетить? Де він, а де Ван Раппарди… — продовжувала обурюватися Фамке.

— Де він, а де Ван Раппарди, — механічно повторила Ольга і аж затнулася.

А й правда, де він, а де Ван Раппарди. Як посмів редактор регіонального листка виступити проти представника всесильного роду, наближеного до трону? Стах просто фізично відчула, як тріскається голова від безлічі питань. Хоча б трохи краще розібратися в тому, що вібувається. Чи не найбільше Стах ненавиділа невизначеність. І, наче навмисне, невизначеність переслідувала її всеньке життя. А зараз, здавалося, досягла апогея.

— Дякую, Фамке. Не переживай. Собака дзявкає, а караван іде. Пішли, там наче черга збирається.

Зачиняючи за собою двері ординаторської, Ольга постановила при першій же нагоді поговорити з Альдертом. Цього ж вечора. Поки ще не пізно.

Але увечері виявилося не до того.

***

Як назло, на другий день після свята потік відвідувачів не стихав весь вечір і всю ніч. В основному студенти: обкурені аж до позеленіння, блюючі від алкогольної інтоксикації, з роз’юшеними через п’яні сутички носами. Не було коли вгору глянути, не кажучи вже про хоча б п’ятихвилинний перепочинок. У Ольги промайнула думка, що для аскетичної Батавії, де й Різдво не вважалося великим святом, не кажучи вже про якийсь там Новий рік, це вже занадто. З іншого боку, коли студіозам було не начхати на правила? Здавалося б, роз’їхалися по домівкам, то насолоджуйтесь маминими пиндиками. Та ні, допалися до старих друзів і гайда надолужувати недогуляне під час семестру.

“Ти вже міркуєш, як пенсіонерка, — подумки осікла себе Стах. — Коли ж відтягнутися, як не в студентські роки?” Вона аж трохи розстроїлася, але за хвилину юну дівчинку вивернуло прямо під ноги медвідьмі, і все розуміння як рукою зняло.