23. Drieëntwintig

Дежа вю. Саме це відчуття поглинуло медвідьму, коли та, нарешті, прокинулася. Міцно стискаються обійми, рівномірно здіймаються груди, повільно б'ється серце, від долоней ллється теплий потік. Ольга підняла очі, ковзнула поглядом по різкій лінії щелепи. Випростала руку і погладила Ван Раппарда по щоці. Той здригнувся, стиснув її сильніше і прокинувся.

— Як ти? — запитав, заливаючи золотом-аквамарином-лазур’ю. 

— Хочу тебе вбити. Повільно.

Ван Раппард скривив рота в ледве стримуваній посмішці.

— А можна швидко? З поваги до шефа.

— Того шефа, який щойно мало не збагатив місцевий морг парочкою трупів?

— Mea culpa, mea maxima culpa¹…

— Ти ідіот!

— Ідіот, — погодився Ван Раппард.

— Самовпевнений самодур!

— Абсолютний самодур, — підтвердив декан.

— Сатрап і тиран!

— Тиран — так, але на сатрапа погодитися не можу. Це просто образливо.²

— Не біси мене!

— З огляду на обставини краще тебе вибісити, тоді є шанс бути вбитим швидко і безболісно.

— Ах ти…

Ван Раппард закрив їй рота поцілунком. Стиснув в обіймах так, що аж ребра хруснули, забив подих, поглинув, затягнув у відпущене на волю безумство. Ольга обхопила його за шию, подалася вперед і вгору. Жорстка долоня ковзнула під футболку, пройшлася по шкірі, накрила груди. Медвідьма вискнула від задоволення й вчепилася в густе волосся. Тяглася назустріч, пила поцілунок, якого було мало, так мало після довгих місяців, тижнів та взагалі нескінченних останніх днів. 

Стах не витримала і вкусила декана за нижню губу. Ван Раппард з хрипким стогоном піднявся, кинув Ольгу на ліжко, навис зверху, важко дихаючи, пожираючи шаленим поглядом. Стах вчепилася в білосніжну сорочку, смикнула до себе, видихнула:

— Йди сюди…

І далі були лише руки, губи, дотики, пізнання. Вони здирали один з одного одяг, незважаючи на тріск тканини.  Шаленіли, нарешті дозволивши собі все, переступивши зовнішні заборони й внутрішні бар'єри.  Доводили один одного до сказу легкими дражливими пестощами, а за мить залишали на шкірі сліди зубів. Тремтіння першого пізнання змінилося раптовою ненаситністю. Вони не могли зупинитися, не могли втамувати спрагу. Втрачали останній розум і неслися, неначе підхоплені цунамі, до останньої межі, знову, знову і знову… 

Це було наче казка, неначе химерний сон, в якому втілюються найпотаємніші мрії. Ще ні разу, ніколи в житті Ользі не траплялося коханця, з яким не потрібно було притиратися, звикати, приноровлюватися. Який розумів кожен її рваний подих, і якого вона сама відчувала кожною клітинкою.

Благеньке ліжко здригалося, з брязкотом билося об стіну, і в ті нечасті миті, коли Ольга приходила до тями, вона тихо раділа, що нікому немає справи до підвального приміщення…

***

Цілу вічність потому Ольга трохи підвелася, сперлася на лікоть, пробігла пальцями по по грудям декана й зупинилася на широкому шрамі під ребрами.

— Тесля без воріт, чоботар без чобіт. Принципово залишаєш сліди? Чи вважаєш, що шрами прикрашають чоловіка?

— Яке дикунство, —  пирхнув Ван Раппард.

Стах трохи вп’ялася нігтями в його розслаблений живіт.

— Якщо ти знову почнеш розвивати тему про моє походження…

— О ні, я ще хочу пожити. І в теперішній комплектації. 

— Розумію. Досить непогана комплектація.

Долоня Ольги ковзнула нижче. Ван Раппард на мить затамував подих, але раптом перехопив її зап'ястя. Стах запитально зазирнула йому у вічі. Ван Раппард зітхнув.

— Хто ж ти така, Ольго Стах, і де ти взялась на мою голову…

Різкий сигнал розірвав тишу кімнати. Ольга тут же зіскочила з ліжками, керована напрацьованими рефлексами. Декан зловив її за руку, зупинив, нечутно вилаявся і потяг до себе сорочку, з кишені якої й здобув відчайдушно репетуючу трубку.

— Так, — рикнув він, раптово змінивши тон, Ольга аж смикнулася від несподіванки. — Що? Godverdomme!

Декан злетів з ліжка і став швидко одягатися.

— Що сталося? — Стах похапцем натягувала білизну.

— Ти залишаєшся тут. 

Ольга не звернула на команду ніякісінької уваги.

— Сядь! — визвірився Ван Раппард. — Ніколи сперечатися! Замкну!

— Здурів? — спаленіла Стах.

Ван Раппард натягнув через голову сорочку і обернувся.

— Не зараз! — Він обхопив обличчя Ольги долонями. — Просто послухай мене. Хоч раз. 

Стах вперто закусила губу.

— Я потім все поясню. Мені стільки потрібно тобі пояснити…

— Якщо це в клініці, я допоможу.

— Не на цей раз. — Ван Раппард похитав головою. 

— Ти ж сам сказав, що я пройшла іспит!

— Ольго, — декан знову різко змінив тон, — як, думаєш, я виживав всі ці роки без тебе?

— Надсилу?

— Тоді побережи себе, щоб далі мені було легше.

Він легенько поцілував її в чоло і вилетів за двері.

Стах зависла,майже засліплена спалахом кривавої люті емореолу. 

Так, вона страшенно виснажилася, їй конче потрібно було виспатися, але… Хіба вперше було чаромедику другого рангу не спати кілька діб поспіль? Хіба звикати тремтячими руками на автопілоті зцілювати поранення, заговорювати біль пошматованих вибухами тіл, зрощувати те, що піддавалося, і з закушеною губою відправляти на ампутацію те, що вже ніщо не могло врятувати. Хіба ж не вона до крові з носу — власного носу — витягувала до життя, не вона замертво падала просто біля койок, щоб вхопити хоч чверть години сну… А зараз там, нагорі, могло коїтися що завгодно. Навіть… 

“Діти більше не постраждають”, — кинув тоді Ван Раппард. Але він міг помилятися. Міг обманювати сам себе. Дев'ятеро життів вже стали розмінною монетою в божевільних політичних ігрищах. 

Ольга кинулася слідом за деканом, на ходу натягаючи форму.

***

В вестибюлі лікарні клубилися, здавалося, усі чергові співробітники. Важка свинцево-бура хмара страху й розгубленості давила так, що медвідьма аж зіщулилася. Здавалося, ось-ось вдарить блискавка і рознесе приміщення до всіх чортів. Від какофонії голосів закладало вуха. Перешіптування, зойки, схлипи… Ольга роззирнулася. За скляними дверима бовваніла глупа ніч. “Це що ж, доба минула?..” І тут з-за рогу з'явилася знайома квадратна постать.