22. Tweeëntwintig

Стах не відразу помітила чорну цятку. Посеред блакиті емореола з'явилася наче біла розмита хмарина з відмітиною посередині. Є прикмета, що така хмара з чорною цяткою, яка невпинно збільшується у розмірах, віщує страшну бурю.

Was it desperate enough

Could you read in their eyes

If it was desperate enough

They're old enough to know

This place is gonna blow

So let them be let them sleep let them dream

In their invincible love¹...

Чорний непроглядний тайфун виплеснувся за лічені миті, поглинув увесь емореол Ван Раппарда і хлинув назовні. Шаленим потоком Ольгу накрило з головою і збило з ніг. Медвідьма тонула в чорних хвилях, що всотували все — думки, сподівання, простір і час.

Стах безглуздо змахнула руками, замотала головою, намагаючися відігнати марево геть. Безуспішно. Задихаючись, вона наосліп ступила до ліжка, заледве вгадуючи напрям. Коліно боляче вдарилося об край, і різкий біль трохи привів до тями. Ольга виставила найпростіший бар'єр-дзеркало, на більше не вистачало часу. Пітьма відсахнулася, наче злякалася сама себе. Стах нахилилася до Ван Раппарда. Він закинув назад заціпеніле обличчя, руки заклякли, вчепившись в простирадло. Наплювавши на всі обіцянки, медвідьма стала навколішки на матрац, стиснула скроні декана і кинулася в чорний вихор, шукаючи його джерело.

Це було наче пірнати в глибоке заросле озеро, повне затонулих скарбів, затоплених речових доказів та рештків мерців. Зусібіч спалахували флешбеки, чулися голоси. Стах вперто проривалася далі, слідуючи шаленому вихору дьогтяних потоків. Її затягувало все глибше, флешбеки миготіли перед очима, збиваючи з пантелику. 

Was it reasonable in a crazy world of cynicals

Was it right was it sane was it what

What's it going to be²…

Раптово запала тиша. Ольга дісталася до ока божевільного тайфуна. Завмер вихор, десь поділися спалахи спогадів. Медвідьма роззирнулася, але навколо панувала суцільна темрява.

— Та допоможи ж мені! — відчайдушно крикнула Стах. — Що з тобою не так, бісів ідіоте? — І тихо додала: — Допоможи мені, Альдерте…

***

— Альдерте… — донеслося луною.

Дзвінкий дитячий сміх пронизав темряву, спалахнуло світло. Вздовж проклятого тюльпанового поля бігла дівчинка,майже підліток, але ще дитина. Сріблясте довге волосся, не стримуване ані стрічкою, ані зачіскою, линуло по вітру.

— Не спіймаєш, не спіймаєш! — проспівала дівчинка, пританцьовуючи. 

— А ну стій! Геть, дурепо! 

Нескладний худющий підліток смикнув дівчинку за лікотьї так, що та спіткнулася й шкереберть полетіла в траву.

— Boer!³ — Мала підняла крихітний гострий кулачок. — Ах ти так!..

Вона спритно висмикнула з землі добрий жмут тюльпанів. Підліток голосно ахнув і стиснув її зап'ястки. ДІвчинка скривилася від болю, квіти випали з пальців. Юний Ван Раппард — вже схожий на себе теперішнього, хоча й з рівним носом — присів навпопічки й притьмом кинувся закопувати цибулини.

—  Альдерте Конраде Леонарде Вільгельме Ван Раппарде! Ти — придурок!

— Керолайн Хелено Себастьєно Хардайн, ти — розманіжене невдячне дівчисько! 

Дівчинка мстиво стисла губи і з усієї сили відважила підліткові добрячого копняка. Переможно зареготала, коли той не втримав рівновагу і гепнувся просто в розмаїття квітів, і прожогом чкурнула геть.

***

Світло згасло, Ольга роззирнулася в глухій темряві. 

— Альдерте?.. — знову гукнула вона.

***

— Альдерте, Альдерте! А, ось де ти! Так-так, я до тебе звертаюся! 

Та ж дівчинка, але вже суттєво доросліша, майже молода жінка, тупнула ногою в рожевій атласній туфельці. З високої вишуканої зачіски вибилася прядка й впала на оголену ключицю.

Юнак, що скуцюрубився над книгою, вмостившись на широкому підвіконні, невдоволено підняв голову. Гострі вилиці, вперте підборіддя, серйозні, але й близько не такі пронизливі темно-карі, майже чорні очі.

— Ти обіцяв мені три танці!

Юнак закотив очі.

— Я не вмію танцювати.

— Я буду вести, не бійся.

— Пф-ф, розмріялася.

ДІвчина насупила лоба й змінила тактику.

— Ну Альдерте! Ну будь ласочка! Я тебе дуже прошу. 

— Керолайн, у мене іспит за тиждень. Я не маю часу на твої дурні танці.

— Але якщо ти відмовишся, батько змусить мене танцювати з тим придуркуватим ван Раузом! 

— Принаймні, він вміє вести. 

— Він весь час руки розпускає! — аж схлипнула дівчина. — Ну Альдерте…

— Він що?

— Каже, що ми маємо одружитися за домовленістю родин, і щоб я не корчила з себе недоторкану, все одно усе це буде його. Я тебе дуже прошу, не кидай мене на цього кретина… Альдерте! Ти куди? Стій!

Дівчина кинулася слідом за Ван Раппардом, який пожбурив в куток книгу й понісся з кімнати.

***

А далі флешбеки замиготіли, вже не чекаючи оклику.

***

Ван Раппард товче пику карамельно-красивому блондину, поряд захоплено повискує Керолайн.

***

Пара неквапно йде вздовж канала. Альдерт невловимим жестом дістає з повітря троянду. Керолайн тягнеться понюхати, але квітка спалахує і за мить згорає на попіл. Величезні блакитні очі наливаються сльозами. Альдерт знічено хмуриться й пригортає подругу, бурмочучи вибачення.

***

Живий кадр з фільму про кохання категорії “В”: зоряна ніч, місток над каналом, силует закоханих, довгий і ніжний поцілунок у світлі повного місяця.

— Я люблю тебе…

— Але все, все проти нас! Батько наполягає на моєму шлюбі з ван Раузом. І каже, що в тебе теж є наречена…