21. Eenentwintig

Стах розліпила очі і застогнала від болю в спині. Залежала. Кілька секунд медвідьма кліпала, поступово прокидаючись, приходячи до тями. Поволеньки перевалилася на бік, хмуро вдивляючись в темну, хоч око виколи, кімнату. “Це котра ж година?” 

З вузенького віконця під стелею не пробивалося жодного натяку на світло. 

Ольга кволо сіла, потерла очі, позіхнула. Сягнула до кишені — на мобільнику висвітилося опів на десяту вечора. Медвідьма потяглася й поволі побрела в душ. “Добре, що не треба зараз на зміну бігти… Вже й так би запізнилася.  Зараз переїм, потім, може, кляту “Батавську Аркадію” почитаю. Ні, не почитаю, пізно вже, майже десята. Десята… Ох ти ж дідько!!!”

Раптом усвідомивши, що за півгодини на порозі з'явиться гість, Стах притьмом кинулася прибирати й чепуритися, щохвилини поглядаючи на годинник.  Коли на екрані висвітилося двадцять дві години, і нічого не трапилося, вона видихнула, вирішивши, що декан не прийде. Але за десять секунд у двері постукали. Медвідьма сполохано підскочила до входу.

За дверима стояв Ван Раппард. Ольга відсторонилася, але декан не ворухнувся, міряючи її поглядом з ніг до голови. Досить запізніло Стах зрозуміла, що так і стоїть в сірих спортивних штанах та футболці, які начепила після душу. 

— Проходьте, одну хвилину. — І вона метнулася за перегородку.

З дзеркала на неї позирнули сполошені очі з-під мокрого розкошланого волосся. Ольга похапцем причесалася і аж застогнала, побачивши, як виглядає світло-сіра футболка на голому ще вологому тілі. У відчаї зазирнула в мішок для брудної білизни: на дні лежалі одинокі трусики. Стах тихо вилаялася. Варіанту переодягтися не було. Кілька раз глибоко вдихнувши і видихнувши, медвідьма зробила незворушне обличчя і неквапом вийшла.

Ван Раппард у білосніжній формі так і стояв на вході, скануючи поглядом крихітну аскетичну кімнатку. Ольга підійшла замкнути двері, ненароком зачепила плечем декана і відчула, як палають щоки.

— Сідайте, — через плече буркнула вона. — Хочете кави? 

— Угумс, — невизначено буркнув декан, не рушаючи з місця.

Стах старанно обійшла його по колу, дістала каву та цукор з однієї з шафок, яка служила їй буфетом, витягла джезву. Не озираючись, відміряла порцію меленої кави, додала дві ложки цукру, розмішала, залила холодною водою і поставила на електроплитку. Ввімкнула й зависла, помішуючи ложечкою у джезві, хоча на те не було жодної потреби.

На плечі лягли гарячі долоні. Ван Раппард схилився, зарився носом в волосся Ольги і глибоко вдихнув. По спині Стах побігли мурашки, вона смикнулася.

— Сядьте, докторе Ван Раппарде.

Він не послухався, навпаки, обхопив її руками і притиснув до себе. Тремтіння напруженого тіла передалося Ользі, накотила шалена спокуса піддатися несамовитій хвилі, яка грозила поглинути її всю. Стах хапнула ротом повітря, подалася назад… але схаменулася і з зусиллям викрутилася з обіймів.

— Сядьте! — майже крикнула вона.

Декан хрипло видихнув, відступив і опустився на стілець, який жалібно скрипнув під його вагою.

Боячись подивитися в його бік, Ольга знову помішала каву, дістала з так званого буфету різнокаліберні чашки і поставила на стіл. Довгі пальці декана лягли на її зап'ястя. Стах висмикнула руку і сахнулася назад.

— Ви це навмисне? — голос Ван Раппард був хрипким.

— Я заснула. І прокинулася півгодини тому. І нічого не встигла. І я… Я не хотіла.

— Не хотіли…

— А мені не потрібно двічі повторювати! Ви сказали — я зрозуміла. Тому не фантазуйте собі нічого такого! — підвищила голос Стах. В її голосі проривалася неприхована образа. Вона раптом зрозуміла, що насправді ображена. 

— Очікуєте вибачень? 

Ох, які небезпечні нотки. Медвідьма мовчки похитала головою, уперто дивлячись униз і вбік. 

— Я. Запросила. Вас. По справі. — Пальці декана стиснулися. — На бога, ви ж Крижаний Троль, де ваша витримка?

— Ольго…

Шипіння Ван Раппарда заглушило ще голосніше шипіння кави. Це врятувало ситуацію. Медвідьма зойкнула і заметушилася. Схопила джезву, чортихнулася, налила каву в чашки, сполоснула джезву, витерла паперовою серветкою, поставила назад в шафу, сіла на другий стілець і лише тоді осмілилася підняти очі.

Декан, який вранці так і не поголився, більше, ніж будь-коли, скидався на фрейшютца. Принаймні, саме таким уявляла диявольського стрілка Стах. Різка тінь від зламаного носа перекреслювала зарослу чорною щетиною щоку, звичайно бездоганно зачесаний чуб падав на чоло, затінюючи і без того темні очі. Ван Раппард крутив в руках чашку, вдивляючись у блискучу поверхню кави. Його емореол бурхав таким шквалом емоцій, що Ольга ледь поборола бажання зіщулитися. Врешті декан зробив ковток і кивнув.

— Непогано. Дякую. 

Ольга ледь знизала плечима і теж покуштувала. Наче нічого, пити можна.

— Ви у формі, — зауважила вона, аби щось сказати.

— Я з операційної.

— Якої операційної? — скинулася медвідьма. — З вашою рукою…

Ван Раппард простяг вперед лівицю, зігнув-розігнув пальці.

— Все чудово, — кинув він, ледь скривившись.

— Варто було почекати кілька днів.

— Не можна було чекати. Ну і все дійсно прекрасно.

Стах похитала головою. Ван Раппард одним довгим ковтком допив каву й грюкнув чашку на стіл.

— Розповідайте, — кинув він своїм звичайним тоном.

Ольга видихнула.

— Ви знаєте про емореоли. Їх здатні бачити і осенійці, і гіперборейці. 

— Давайте до суті.

— До суті… По суті, я вмію блокувати емореол людини. Вірніше, зробити так, що людина вмикатиме блок, коли захоче. 

— І що подумає гіпербореєць, якщо побачить такий блок? Відразу зрозуміє — від нього щось приховують.

— Це працює не так. Спочатку вибирається якір. Зачіпка. Може бути мелодія, картина, пейзаж, якесь умовне речення. Все залежить від людини — на чому їй простіше сконцентруватися, що найлегше викликати у пам'яті. Потім я до цього якоря привязую нейтральну завісу. Наприклад, байдужу увагу з невеликою зацікавленістю. Мене бабуся навчила. І після цього людина в потрібний момент викликає в пам'яті якір. Блок падає, ніхто не може зчитати істинні емоції.