-19-

…Їй снилося щось легке, сонячне й веселе. Ольга спіймала долонею сонячного зайчика, який віддзеркалився від озера, дмухнув вітер, прозора вода пішла брижами, зайчик підскочив вгору, засліпив… 

… і вона прокинулася. Намагаючись не ворушитися, роззирнулася. Дислокація не змінилася. Стах так само мостилася в обіймах. Отже, це їй не наснилося. Груди під сірою футболкою рівномірно здіймались, мабуть, декан спав, але руки стискали її міцно. Ольга усвідомила, що досі накриває долонею передпліччя ван Раппарда, і трохи злякалася. Те, що здавалося цілком природним серед нічного жахіття, в непевному ранковому світлі справляло майже зухвале враження. 

Медвідьма ледь-ледь повернула голову, роздивляючись нове приміщення. Невелика кімната в блакитних тонах, знову ж пишно прикрашена в стилі рококо. Срібні завитки на стелі і стінах, срібні канделябри на стінах, товстий сірий килим на підлозі. Як вона сюди потрапила? І куди “сюди”? І що взагалі тепер робити? Ольга боялася розбудити ван Раппарда, хотіла відтягти хвилину з’ясування відносин. Але просто так сидіти, не ворушачись, було нецікаво. Картаючи себе за невгамовність, Стах тихенько потяглася до лівиці декана і почала діагностику.

— Вже як нова, — гримнуло над вухом. — Чудова робота, докторе Стах.

Ольга підскочила, мов ошпарена, і сторчголов звалилася просто на товстелезний килим. 

— Здається, ви трохи запізно злякалися, — ван Раппард потягнувся і хруснув шиєю. На лівому біцепсі червонів слід від голови. — Знаєте, якщо я не вбив вас вночі, то зараз вже точно помилую.

Він схилив голову набік і єхидно вишкірився, милуючись розгубленим виразом обличчя медвідьми. Витримавши досить довгу паузу, під час якої Ольга встигла вилаяти себе на чому світ стоїть і майже з'їсти живцем, ван Раппард простягнув руку, а коли Стах не відреагувала, надто зайнята докорами сумління, голосно хмикнув. 

— Піднімайтеся. Килим, звичайно, затишний, але якщо вам потрібно ще відпочити, краще лягайте в постіль.

Ольга простежила за його поглядом і спаленіла. Більшу частину блакитної кімнати займало величезне високе ліжко, та ще й під балдахіном. Стах хапнула ротом повітря, відчуваючи, як на очах мимоволі вступають сльози сорому. Бісів Крижаний Троль прицупив її у власну спальню? Ван Раппард зітхнув і нахилився нижче, продовжуючи протягувати долоню.

— Докторе Стах, я вас благаю. Ми ж дорослі люди, — він знову витримав паузу, нарешті зглянувся над ладною згоріти медвідьмою і, засліплюючи фонтаном аквамарина-золота-лазурі, додав: — На бога, заспокойтеся. По-перше, це не моя спальня. А по-друге, хоч як би не по-джентльменськи це виглядало, у мене абсолютно не було сил нести вас до себе. Вибачте, добре?

Ольга сперлася на пропоновану долоню, піднялася, і її друга рука потрапила в полон. Вона дивилася на ван Раппарда згори вниз, наче бачила вперше. Виснажене обличчя, пошерхлі губи, розпатлане волосся… але обведені темними колами очі сяяли. Вкрай втомлений, декан водночас не показував і сліду від вчорашньої зневіри. Ольга вдивлялася, не в змозі відвести погляд. Вийняла з гарячих долонь руку, потяглася до сяючого емореола… торкнулася колючої щоки і завмерла, закусивши губу. Ван Раппард глибоко вдихнув, звузив очі і раптово смикнув її до себе, перехопивши за талію. Ольга глитнула, обіруч обхопила обличчя декана… і тут же відчула на шиї сильну кисть, якій підкорилася.

На кілька митей вони застигли впритул, змішуючи дихання. Ван Раппард подався вперед і накрив її губи. Ольга відповіла боязко і невпевнено, але шал довго стримуваної пристрасті захопив її і поніс бурхливим потоком. Вони пізнавали одне одного, танули, спліталися в обіймах. Дихання ставало переривчастим, пальці дряпали шкіру. Стах вчепилася в волосся ван Раппарда. Декан стиснув її, аж кістки хруснули, ковзнув губами по щелепі, майже з люттю вп’явся в шию. Ольга опустилася на коліна, рвонула футболку, ковзнула долонею по напруженому торсу. Ван Раппард застогнав… і раптом різко подався назад, перехоплюючи її руки, стримуючи на відстані. Ольга розгублено відсахнулася, але ван Раппард не відпускав, згорбився, дихав важко і хрипло. Стах не розуміла, що відбувається, тремтіла від невтоленої жаги і страху.

— Пробач… 

Вона швидше відчула, аніж розібрала. Він її… відкидає? Відштовхує? Ван Раппард випрямився, підняв змучені очі, майже до болю стиснув кисті.

— Я не можу. Так. З тобою. 

Кривавий потік затопив сяйво, ван Раппарда майже трусило.

— Не з тобою. Щоб знов… це… 

Він затнувся, майже задихаючись, розтиснув руки. Не маючи часу на роздуми, Ольга обхопила його, сховала обличчя на грудях. Ван Раппард хрипко приречено вилаявся і обійняв її, пригортаючи так, що важко було дихати. Кілька хвилин вони не рухалися, приходячи до тями. Нарешті декан відхилився, допоміг Ользі піднятися і всадовив поряд з собою.

— Я говорив, що ви мені дійсно подобаєтеся, докторе Стах. Найкращим рішенням зараз було б вигнати вас, звільнити сьогоднішнім днем, виплатити величезну компенсацію, дати рекомендації… за умови, що ви сьогодні ж заберетеся з Батавії і нікому не скажете, куди. Але… я не зможу. 

Ольга хотіла відповісти, та ван Раппард похитав головою.

— Якщо ви прислухаєтеся, звільнитеся і поїдете геть — я зроблю все, щоб забезпечити ваше майбутнє. Я…

Ольга закрила йому рота вказівним пальцем. Подивилася в очі. І вирішила, що теж не зможе. В неї не стане сил вчергове розірвати навпіл душу.

— Ми можемо просто спілкуватися, докторе ван Раппарде, — сльози душили її, але вона вирішила, що подумає про це потім. 

Декан закрив очі і відкинувся на спинку дивана, відчуваючи одночасно лють, відчайдушшя… і полегшення. Ольга підібгала ноги, обхопила коліна руками. Крізь нещільно закриті штори пробивався рожевий світанок, у смузі світла танцювали пилинки.

— Бо що було, а що і загуло.

Біда біду, як кажуть, перебуде.

Не може ж буть, щоб якось не було,

вже як не є, а якось воно буде. (1)