19. Negentien

— Осенійською біль звучить як пісня.

Ольга зітхнула.

— Сподіваюся, у нас ще буде час поговорити про фольклор. Що сталося вночі?

— Початок історії можете розповісти лише ви.

— Я дивилася у вікно. Світив місяць. На тюльпановому полі з'явилася наче квітка із світла. Зсередини вилетіла іскра і почала битися у вікно. Я її пожаліла і вирішила впустити. Зняла захист. Іскра влетіла у вікно, вжалила мене в лоба… — Стах мимоволі торкнулася того місця, що й досі свербіло. — І потім я мало що пам'ятаю.

— Вас нічого не бентежить у власній розповіді?

— Практично все, а що?

— Ви пам'ятаєте, як знімали магічну завісу?

— Не дуже чітко. Здається, та іскра… Вона підказала мені.

— І вас нічого не насторожило?

— Тоді — ні.

— Лоб ще непокоїть?

Ольга стенула плечима.

— Майже ні.

Ван Раппард нахилився вперед, вдивляючись.

— До вечора минеться. Хоча, можливо, вам кілька днів доведеться використовувати ті заклинання ван де Валла Перне, якими втішилася мефрау Нора.

— Ох, чорт! — Ольга аж зіскочила з дивану. — Тут є дзеркало?

Декан кивнув назад, де камін сірого мармуру вінчало тьмяне старовинне люстро. Крізь чорні плями годі було й розібрати, що там лобі.

— Знущаєтеся? — звузила очі медвідьма.

— Та як би я посмів! — здійняв руки догори Ван Раппард.

— Ваша черга розповідати! І на цей раз без недомовок. Якщо вже припече, можете розбити це дзеркало, від нього все одно ніякої користі. 

— Вам дай волю, ви б тут половину маєтка рознесли.

— Яку? Ту, що лишилася після ваших психів?

— Докторе Стах, взагалі-то ви розмовляєте з вашим безпосереднім керівником.

Ольга тільки підняла брову і вперла руки в боки. Декан хмикнув.

— Взагалі це мені зараз потрібно ставати в позу ображеної невинності. Ви впустили в будинок шпигуна. Більш того, крадія.

— І що він шукав? Вірніше, воно. 

— А ви не здогадуєтесь?

— Tulpenwoedeboek. 

Ван Раппард кивнув.

— Кому вона потрібна і для чого? Що це взагалі за книга така? 

— Вам треба бути дуже обережною. Я подумаю, де вам безпечніше знаходитися — у себе чи тут.

— Збожеволіли? Я сюди не переїду. 

— Переїдете, якщо я вирішу, що тут зможу краще забезпечити захист.

Ольга аж засміялася.

— Шикарний захист, нічого не скажеш. Всі навколишні мухи в курсі, як зняти.

Декан різко спохмурнів.

— Захист я сьогодні ж зміню. Ця іскра — не будь-яка муха, це… — він затнувся і різко змінив тему: — На вас тепер будуть полювати. 

— Не будуть, якщо через мене не зможуть підібратися до вас. Отже, у себе я буду в безпеці. Так, не міняйте тему! Я розповіла початок історії, що було далі?

— Ви дуже акуратно зняли завісу, тому я нічого не відчув. Але потім ви під керівництвом так званої “іскри” зчинили страшенний шум. Порпалися у всіх шафах і шухлядах. Тоді я прокинувся. Все.

— Просто прокинулись і все?

— Деталі неважливі.

Ользі дуже закортіло шпурнути в Ван Раппарда фарфоровим годинником з пастушком з камінної полиці.

— Що за “Книга тюльпанової люті”, про яку ви вчора згадували?

— Ви ж про неї дізналися не вчора.

— Деталі неважливі, — передражнила Ольга.

— Для мене важливі.

Стах погладила фігурку пастушка.

— Здається, нам потрібно домовитися про правила нашого “просто спілкування”. 

— І що ви пропонуєте?

— Паритет. 

— Ольго… — Декан осікся і почав знову. — Докторе Стах, ви ж розумієте, що це абсолютно неможливо.

— По-іншому я не згодна. Або все, або нічого.

— Послухайте… — Ван Раппард підійшов до Ольги і взяв її за плечі. — Розповідати “все” — занадто довго і практично неможливо. Повірте, більшість цієї інформації вам абсолютно не потрібна. 

В принципі, він був правий. Особливо зважаючи на те, що Стах, по суті, не мала ніякого права вимагати розкрити перед нею всі карти. Навіть ті проблеми, в які вона встрягла, сталися через її власну провину. “Як та жаба, котра дулася, доки не луснула”.

— Хто-хто?

— Значить так. — Ольга крутнулася, скидаючи руки декана. — Правило перше: припиніть читати мої думки.

— Обіцяю не робити цього навмисне.

— Правило друге: або відповідайте на мої питання, або чесно говоріть, що не будете відповідати. Ваша звичка міняти тему бісить.

— Відразу видно, що дипломатом вам не бути, — пробурмотів декан.

— Нічого, ви справитеся за двох. Особливо якщо будете менше дерти носа.

Ван Раппард тільки головою похитав.

— Що ще?

— Я ще не придумала.

— Згоден. За однієї умови: ці правила стосуються також і вас.

— Звичайно.

— Чудово. Тоді в мене два питання. Перше: звідки і що ви знаєте про “Книгу тюльпанової люті”. І друге: чому вам не страшно.

“Чорт…”

Емореол декана спалахнув золотом-аквамарином-лазур’ю.

“Знову підслухав, гад”.

— Ну ви ж вмієте ставити блок. Чому не користуєтеся?

“Тому що ти мені подобаєшся, іді…” 

Емореол декана розвернувся таким павичевим хвостом, що Ольга почервоніла і стукнула його кулаком.

— Якщо ви збираєтеся забити мене до смерті, аби не відповідати, це поганий план.

Вирішивши, що наразі їй стане дешевше вести діалог про справи, Стах втупилася в підлогу.

— Про “Книгу тюльпанової люті” я дізналася тоді в коридорі. Ну, коли знайшла вас.

— Я що, марив?

Ольга похитала головою.

— Тоді як?

— Ну… Коли я наклала на вас закляття-квітку…

— Той самий тюльпан? — перебив Ван Раппард.

— Угу. В якийсь момент ви розкрили очі. А ваш захист… ви не могли його підтримувати. І… у мене був флешбек.

— Що ви побачили?

Стах завагалася. Ван Раппард узяв її за підборіддя, трохи підняв і зазирнув у очі.

— Що. Ви. Побачили? — В голосі прорізався лід.

Ольга відкинула його руку.