17. Zeventien

Ван Раппард мовчки дивився на Ольгу. 

—  У вас кров.

Кров… кров текла з носа, кутика рота. Медвідьма сягнула в кишеню, але чергової пачки серветок не знайшла. Погляд впав на жакет, який вона бгала в руках. З нагрудної кишені стирчав світлий трикутник. Стах витягла хустинку, приклала до щоки Ван Раппарда, на якій червонів відбиток її долоні, провела знизу вгору по шиї. Декан перехопив її зап'ястя. Ольга не сміла відвести погляд від чорних проваль очей, не сміла розглянути емореол.

—  Я не запрошую вас на побачення, докторе Ван Раппарде. Але в мене був час подумати над вашою пропозицією. То вона ще в силі?

Декан забрав хустинку, тернув себе по обличчю, розмазавши криваві смуги, так само мовчки відкрив пасажирські двері і трохи непевно пішов до місця водія. Ольга впала на низьке сидіння і потягла на себе дверцята, ті зачинилися, наче птах склав крила. Машина рвонула з місця.

Зазвичай Стах досить спокійно ставилася до ризикованої їзди, але цього разу спіймала себе на тому, що відчайдушно “гальмує” обома ногами. Вона не уявляла, що можна так мчати вузькими вуличками Траєктума, хай навіть глухої ночі. Дуже хотілося замружитися, але з закритими очима було ще страшніше, до того ж закачувало на різких поворотах. А з цих поворотів, здавалося, складалася уся дорога. 

Автомобіль черговий раз аж занесло, але тут фари осяяли тюльпанове поле, і Ольга з полегшенням зрозуміла, що тортурам настав край. І дійсно, за кілька секунд вони зупинилися. Ван Раппард різко встав, поточився і схопився за дверцята. Не чекаючи джентльменських жестів, Стах вибралася назовні. 

У вестибюлі Ольга нарешті поклала на козетку жакет. Декан направився у протилежний від бібліотеки бік, де з дверей лилося яскраве світло. Медвідьма переступила поріг і аж очі прикрила. За мить оговталася і здивовано підняла брову. Довга зала сліпила білизною стін й золотом завитків рококо. Грандіозна золота люстра з доброю сотнею справжніх свічок нависала над круглим столом, оточеним чудернацькими стільцями. Сервіровка на двох сяяла золотом і кришталем.

Поки Стах роззиралася, Ван Раппард підійшов до столу, взяв одну з великих порцелянових тарелей і згріб на неї закуски з декількох блюд. Спантеличена медвідьма спостерігала за незрозумілим дійством. Декан захопив зі столу пляшку і  широкими кроками пішов через знайому анфіладу в бібліотеку.  

Кімната освітлювалася лише жарким полум'ям каміну. Плед так і валявся на кріслі. Ольга вмостилася, підібгавши ноги, закуталася в м'яку теплу тканину. Ван Раппард кинув здобич на стіл і крутнувся на каблуках, посилюючи магічний захист по всьому периметру. “На чому він лише тримається… Мав звалитися ще біля лікарні…”

— На двох опорах, докторе Стах. Ненависті і почутті обов'язку. — Пауза. — Я ж говорив, що ви занадто голосно думаєте.

Декан налив два келихи і впав в крісло навпроти. 

— З Різдвом! 

Голос звучав хрипко, кожне слово немов проходило крізь жорна. Ван Раппард одним ковтком вихилив склянку і знову налив собі зі старої пляшки товстого скла неправильної форми.

— Спробуйте. Не отруїтеся.

Ольга взяла келих. Густа золота рідина залишала на стінках маслянисті сліди. Насичений фруктовий запах вина вражав незвичайними відтінками спецій. Незважаючи на солодкий смак, трунок пився легко.

— Що це?

— Токайське азу.

— Незвичайний вибір для Різдва.

— Вино тисяча шістсот шістдесятого року не влаштовує? Віддали б перевагу дешевій шипучці?

Стах опустила очі, стримуючись.

— Я й так переніс вечерю у простішу обстановку, щоб вам було звичніше. Не…

Монолог перервався — Ольга перехилилася через стіл і виплеснула декану в обличчя вино.

— У вас кров засохла, треба змити, — холодно кинула вона.

Ван Раппард якусь мить сидів непорушно. Раптом келих з брязкотом полетів в куток, декан звився і висмикнув Ольгу з крісла.

— Докторе С-с-стах-х, — прохрипів він, майже піднімаючи її над землею.

Замість злякатися медвідьма розізлилася ще дужче. Вон звузила очі і вдарила носаком по нозі нападника. Ван Раппард хрипло хакнув і нахилився впритул. Стах відчула, як накочується хвиля шалу. З останніх сил втримуючи себе в руках, вона вчепилася нігтями в передпліччя декана і прошипіла:

— Уб’ю…

Нескінченно довгу секунду вони свердлили один одного поглядами. Ван Раппард поволі опустив Ольгу на підлогу, розвернувся і з усієї сили засадив лівим кулаком в камін. Почувся бридкий хрускіт, але декан наче й не відчув болю: стояв, втупившись у тьмяне відображення в дзеркалі над каміном. 

Стах глибоко вдихнула, тамуючи гнів. Не допомогло. Налила в уцілілий келих вина і випила, майже не відчуваючи смаку. По гортані розлилося тепло. Медвідьма схопила з тарілки першу ліпшу канапку й закинула в рота. Стукіт в скронях став стихати. Вона опустилася в крісло.

— Знаєте, чому я не в Осенії?

Ван Раппард механічно похитав головою.

— Мене очікує трибунал. За напад на командира батальйону. Він вижив, але в комі. Думаю, назавжди. Самозахист, проте це нікого не цікавило. Є межа, за якою я втрачаю контроль. Не керую силою удару. Але я його попереджала.

Декан трохи повернув голову.

— Мені вдалося втекти. Допомогли колишні… пацієнти. Мене довезли до кордону з Річчю Посполитою. Далі я пробиралася сама. Поки не дісталася безпечного місця. Батавії. 

Стах взяла шматок сиру, увінчаний виноградиною, і проковтнула, майже не жуючи. 

— Я бачу, що з вами відбувається, хоч і не знаю, чому. Вчора ви закинули про моїх демонів. Думаю, це через те, що ви занадто добре знаєте власних. 

Декан перехопив пошкоджену руку за зап’ясток, на шиї билася жилка. Ольга встала і простягла долоню.

— Дозвольте? — Пауза. — Дайте я гляну.

— Ви ж не свята й не божевільна. — Ван Раппард дивився на її відображення у дзеркалі. — Що ви робите? 

Стах криво посміхнулася.

— В кожному дарі є зворотна паскудна сторона. Сядьте і дайте руку.