14. Veertien

Величезний химерний тюльпан на чорній обкладинці гігантської книги сяяв усіма кольорами веселки, неначе мильна бульбашка, прозорі пелюстки мінилися від пурпурового до малинового. Бутон розправив пелюстки, розкрився, демонструючи чорну серцевину, і раптом вибухнув, розлетівся сліпучо-білим спалахом, що обпалював зір.

— Tulpenwoedeboek! — скрикнула Ольга і… прокинулася.

— Наснився кошмар?

— Котра година? — схопилася Стах, протираючи очі.

Над кріслом схилився Ван Раппард, свіжовиголений, зачесаний, у сліпучо-білій сорочці й штанях з ідеальними стрілками.

— Шоста ранку. Якраз збирався вас будити. Що вам снилося? Невже осхарт?

— Чому осхарт?

— Мені здалося, ви щось вигукнули батавською.

— Н-ні… Не пам'ятаю.

Ольга чудово розуміла, що розповісти про той флешбек в коридорі було б чистим самогубством.

— Ну що ж, — декана явно не задовольнила відповідь, але він не мав шансу розвинути тему, — я відвезу вас на роботу.

Ольга уявила, як виходить зі спортивного автомобіля і дефілює слідом за начальником в лікарню на очах усієї публіки. 

— О, ні! — вирвалося у неї. — Викличте таксі.

Декан підняв брову і кривувато посміхнувся.

— Боїтеся бути скомпрометованою? Я б на вашому місці не хвилювався, у мене кришталева репутація. — “Кришталева, аякже. Крижана, це факт”, — подумала Ольга. Декан продовжив: — Я висаджу вас за рогом, так піде?

Ольга знизала плечима і кивнула.

— У вас буде досить часу, щоб привести себе в порядок перед зміною. Хочете снідати? Кави?

— Ні, дякую.

Ван Раппард підійшов до книжної шафи, зняв магічну завісу і витяг дві книги.

— Тоді поїхали.

Вони знову прослідували через анфіладу пишних кімнат. Стах краєм ока помічала ліпнину на стелях, вигадливі меблі, драпіровки штор. “Все одно, що жити в музеї, — подумала вона. — Як він це взагалі витримує?”

Вхідні двері розкрилися. Надворі ще панувала темрява, розбита жовтими плямами ліхтарів. Декан збіг до машини, закрив дверцята над Ольгою, сів за кермо. Спалахнули потужні фари, автомобіль розвернувся…

— Не може бути! — ахнула медвідьма. 

На газоні коливалися під вітром квітучі тюльпани. Ціле море квітів майоріло всіма кольорами райдуги. Машина повернула, і чудо поринуло в пітьму.

— Цього не може бути!

— Про що ви, докторе Стах?

— Тюльпани взимку!

— А… — протягнув декан.

Ольга дещо спантеличено відмітила, що неймовірне тюльпанове чудо викликає у начальника виключно негативні емоції.

— Це теж одне з ваших родових заклять? — все же не витримала вона.

— Швидше проклять.

— Але…

— Докторе Стах, через нічну трагедію нам доведеться відмовитися від планованої різдвяної вечірки, — різко змінив тему декан. — Я не буду відміняти фуршет, але ніякого гучного святкування. Всі збираються у вестибюлі о дванадцятій. Я зроблю кілька оголошень, в тому числі і про вас. Фуршет сервірують у столовій, туди піде хто захоче і коли захоче. А далі — ваша відповідальність. Зрозуміло?

— Так. 

— Питання?

— Де межі моєї відповідальності?

Ван Раппард знизав плечима.

— Прийом на роботу, звільнення, розбір скарг, вирішення питань персоналу, графік роботи, вирішальний голос у призначенні лікування. 

— З яких питань я маю консультуватися з вами?

— З тих, де буде закінчуватися ваша компетентність. Сподіваюся, таких буде мало.

Ольга покусала губи, розмірковуючи.

— Я пам'ятаю, що вам не вистачає базових знань щодо локальної батавської специфіки. Я вибрав для вас дві книги. Будуть питання — звертайтеся. Вивчите, дам наступні. 

— Дякую.

— Можливо, перший час у вас будуть виникати запитання по роботі чи непорозуміння з підлеглими. Я очікую, що ви будете справлятися самостійно, але у разі крайньої потреби я вас вислухаю.

“І на тому дякую, що копняками не виженете, ваша світлість…”

Декан хмикнув.

— Докторе Стах, з поваги до вас я не використовую ментальне втручання, але іноді ви так голосно думаєте…

Ольга відчула, як щоки починають пашіти.

— Ви ж не вирішили, що я призначив би на таку посаду людину, яку треба водити за ручку і витирати носа?

На щастя, в це момент автомобіль стрімко загальмував, і Ользі не довелося придумувати достойну відповідь. Вона потяглася до дверцят, але Ван Раппард її опередив — вийшов, відкрив двері і простягнув руку. Збентежена старомодною галантністю, Стах знічено сперлася на долоню декана, в черговий раз вражаючись, яка та гаряча. 

— Дякую. І… вибачте мою нестриманість. 

Ван Раппард вже знайомим жестом підняв брову.

— Насправді ви поводилися досить-таки стримано, враховуючи всі обставини. До побачення.

Він сів за кермо і рвонув до лікарні. Ольга провела машину поглядом, притискаючи до грудей книги, і вже ступила кілька кроків слідом, але раптом озирнулася, наче її щось штовхнуло. На протилежній стороні дороги, похмуро дивлячись спідлоба, стояв Лукас. Стах помахала рукою, але санітар відвернувся і пішов геть. Ольга пошепки безсило вилаялася. Гіршого збігу не можна було й уявити. Вірніше, можна, але не хотілося. Медвідьма сумно попленталася у бік лікарні Парацельса.

***

Ольга дійсно все встигла: прийняла душ, помила голову, вбралася в новеньку уніформу, навіть зварила каву і згризла залишки “Старого Дамме” з майже свіжим багетом. Потім ще й погортала книги, вручені деканом: “Батавську Аркадію” Йохана Ван Хемсерка і “Трактат про існування привидів” Герарда Ван Світена. На цей раз їй “пощастило” ще більше: трактати датувалися 17 та 18 сторіччям. Ольга тоскно вдивилася в химерний шрифт пожовклих сторінок цупкого паперу. 

“Господи, та це ж не репринти, а оригінали!” Вона уявила, що книги доведеться читати виключно в спеціальних одноразових рукавичках, аби не дай боже не залишити відбиток пальця. А вже про те, щоб посьорбати за читанням чай або каву, не може бути й мови. “За що мені це…” І тут Стах помітила, що необережно поклала “Батавську Аркадію” просто на столик, де щойно поснідала. Вона з жахом підхопила дорогоцінний фоліант. На стіл впала пара крихіт. Вже зараніш бліднучи, Ольга перевернула книгу. Обкладинка залишилася чистісінькою. Стах поклала том зверху на підручник ван де Валла Перне. Серце стиснув тоскний жаль.