13. Dertien

Ольга машинально ступила кілька кроків, але перед самими дверима зупинилася. З двох боків жовто сяяли старовинні ліхтарі. Всю ширину подвійного полотна займав вирізьблений герб. На червленому щиті стояв дибки вороний кінь, вище красувався лицарський шолом, з якого в усі боки плелися завитки листя й квіти тюльпанів, а вінчав герб ще один жеребець, який звився вгору. Стах здалося, що в нічній тиші вона почула шалене іржання.

— Що ми тут робимо?

— Йдемо до мене. Вважайте, що отримали запрошення. 

— Я хочу додому.

— Правда? — Ван Раппард розвернув Ольгу лицем до себе. — Хочете сидіти на самоті в підвальній  кімнатці і боротися з власними демонами?

— Це не ваша справа! — Ольга задрала підборіддя і зціпила зуби, дивлячись просто в очі декана.

— Докторе Стах, це моя справа, тому що ви — мій співробітник, і я за вас відповідаю.

— Відповідаєте? Краще б відповідали за Яна! Де була ваша відповідальність, коли він… коли його… — Сльози знову бризнули потоком. Ольга просто знавісніла. — Ви відповідаєте за все! За все, що коїться в місті! За цих нещасних дітей! За смерть Яна! Все крутиться навколо вас! Це ви винні! Це ви! Ви!

Вона розридалася вголос і заколотила кулаками в груди Ван Раппарда. Він раптом обхопив її і притягнув до себе. Від його рук знову полилася хвиля заспокійливого тепла. Ольга вткнулася обличчям в сорочку декана і плакала, плакала… Ван Раппард мовчав і не рухався. Через деякий час, коли схлипування стали тихішими й набагато рідшими, декан розслабив обійми і трохи відхилився.

— Ходімо, прошу вас. Нам треба поговорити. 

Ольга шморгнула носом і кивнула. Вона дійсно заспокоїлася.

Ван Раппард помахом зняв магічний захист. Двері автоматично розкрилися. Вестибюль слабо освітлювався кількома напівжевріючими бра. Ольга ступила всередину, очі ковзнули по сходам сірого мармуру, що тягнулися вгору, вгору, далі розходячись надвоє, як на казкових ілюстраціях королівських палаців. Вона озирнулася і відчула себе бідною дебютанткою на розкішному балу.

— Дозвольте ваше пальто?

Ольга розстібнула блискавку, Ван Раппард допоміг їй роздягнутися, зачепився пальцем за проріху на плечі, вигнув брову, провів долонею над діркою і кинув цілісінький пуховик на козетку. Слідом шпурнув свій жакет.

— Ходімте. 

Він стрімко пройшов через вестибюль, провів Ольгу через анфіладу кімнат з розчахнутими дверима. Перед останніми, закритими, затримався і кількома жестами зняв аж три шари магічних захистів. Такі перестороги у власному будинку справляли неабияке враження. 

— Сюди.

Зайшовши слідом за деканом, Ольга аж рота відкрила. Вона стояла в гібриді кабінету з бібліотекою. Вздовж стін до високої стелі тяглися шафи темного дерева, вщент заповнені книгами. За склом тьмяно блищали позолоченими буквами сап’янові корінці. Перед усіма шафами ледь полискував магічний серпанок. Вікна, всупереч батавським звичаям, закривали важкі темні штори.

З одного боку біля стіни стояв письмовий стіл в стилі рококо, завалений книгами, паперами, зошитами, ручками. Під класичною настільною лампою з зеленим абажуром сяяв бронзовий письмовий прибор: чорнильниця, перо, прес-пап'є. Стіл доповнював просто-таки царський трон того ж стилю. Ольга аж хмикнула від такої несамовитої розкоші.

Біля протилежної стіни поряд з малахітовим каміном, в якому при появі хазяїна негайно запалав вогонь, стояв видовжений журнальний столик, з інструктованої стільниці дивився вже знайомий герб. Навколо згрупувалися невеликий диван і два крісла з зеленою оббивкою. В кутку ж височіло чудо, яке Стах до цього лише раз бачила в старовинній бібліотеці: величезний дерев'яний глобус на химерній підставці. Затамувавши подих, Ольга підійшла впритул. З лакованої поверхні щирився лев, розчісувала локони діва, обнімали один одного за плечі пухкенькі близнюки — глобус виявився целестіальним. Мало не навшпиньках Ольга поволі, крок за кроком обійшла це диво, нарешті наважилася і тихенько торкнулася двох гончих псів. В ту ж мить поверхня глобусу ледь заіскрила, намальовані собаки наїжачилися і загарчали. Стах відсмикнула руку, ледве стримавши зойк. Іскри зникли, і карта сузір'їв знову застигла.

Ольга аж посміхнулася і повернулася до книжкових шаф. Відкривати їх вона не ризикнула, магічна пелена говорила сама за себе, але крізь скло роздивлялася важкі фоліанти, золоті й чорні букви на корінцях. Деякі з книг були в шкіряних обкладинках, інші в сап’янових, а в наступній шафі, яку вкривала просто-таки магічна імла, стояли рядами величезні томи, мало не в метр заввишки, закуті в металеві оклади з замками. Стах лише головою зачудовано похитала і знову повернулася до глобуса, роздивлятися витончені малюнки.

— Зараз ви будете дещо розчаровані, докторе Стах.

Ольга вирвалася з полону зачудування й різко обернулася. Ван Раппард присів на край письмового столу і спостерігав, емореол декана аж очі сліпив аквамарином-золотом-лазур’ю. Ольга нахмурилася, вона не любила, коли на неї витріщалися. Відразу підступили спогади про Яна…

Декан відчув різку зміну настрою. Сяючий хвіст згорнувся, поступаючись синій зосередженості.

— Прошу, сідайте, — декан махнув рукою в бік журнального столика, звівся й підійшов до антикварного глобуса. 

— І в чому я маю розчаруватися? 

Ольга не спішила сідати. Ван Раппард ледь скривив губи в чомусь подібному на єхидну півусмішку.

— Ви в захопленні від глобуса. Це робота знаменитого Вінченцо Коронеллі, Ла Сереніссіма, сімнадцяте століття. Справді вражає. 

Декан провів по спині невеликого ведмежатки, яке негайно беркицьнулося на спину і підставило почухати пузце. Мати, велика грізна ведмедиця, насторожено рикнула й мотнула довгим хвостом. Декан натиснув на сяючу китичку хвостика ведмежати, і глобус зі скрипом розчахнувся навпіл, наче шкаралупа каштана. Ольга не витримала і потяглася зазирнути досередини, в нутрощі, які сяяли старим золотом.

— Отакої! — пирхнула вона з несподіванки.