9. Negen

— Наступний огляд через дванадцять годин. До того часу відпочивайте. Мені не потрібна помічниця з реакціями зомбі.

Ольга подивилася вслід Ван Раппардові. Він був насправді роздратованим. Емореол, щойно насичено-синій, тепер нагадував вогонь газової плити. Стах визнавала, що декан мав абсолютне право злитися. Він ще й спокійно повівся, якщо гарно подумати. На його місці вона б себе… До того ж Стах і сама розуміла, що провела майже добу на ногах і потребує відпочинку, але адреналін продовжував бушувати.

Медвідьма вийшла в коридор, потинялася, позазирала до пацієнтів. Руки прикласти було ні до чого. Вочевидь, залишалося дійсно послухатися декана й спробувати поспати. Ольга вже вирішила зазирнути в запаси й взяти щось заспокійливе. Все краще, ніж крутитися в ліжку і потім чманіти.

— Ольго, що це ви тут робите? 

Вона аж підскочила.

— Яне! Ви мене налякали.

— Зараз же не ваше чергування?

— Не моє. Я так…

— Ясно, — чаромедик з посмішкою покивав головою. — Як ваші справи з підручником ван де Валла Перне? Закінчили?

— Ще ні, але працюю над цим.

— То, може, вам потрібна консультація? 

— Не відмовилася б.

— Якщо у вас немає планів на найближчий час, можемо обговорити ваші питання. Моя зміна закінчилася, а додому ще не тягне.

— О, я тільки збігаю за блокнотом.

— Що скажете, може, дійсно підемо у кав'ярню? Я говорив, що тут, поблизу, є одна прекрасна місцинка, яка відкривається о восьмій ранку? Зараз там порожньо, нам ніхто не завадить.

— Домовилися. Я швидко, —  Ольга побігла вниз.

За півгодини вони вже сиділи в невеликій кав'ярні. Обстановка всередині була аскетичною: прості столики та стільці, строгі металеві світильники, темні стіни. Ян кивнув на другий від дверей столик.

— Сюди? Тут і затишно, і далеко від цікавих вух.

Стах не бачила навколо жодних сторонніх вух окрім бармена на дальньому кінці приміщення, але проти вибору чаромедика нічого не мала. 

— Що будете? Еспресо, американо, капучино?

— Капучино.

Ян помахав барменові.

— Велике капучино з корицею, американо і чотири круасани: два з шоколадом, два класичні.

Ольга розкрила рота, але Ян безапеляційно відрубав:

— Я пригощаю. Наполягаю. Зробіть мені таку ласку.

Це було так несхоже на пересічного батавця, що Ольга не втрималася від здивованого жеста. Чаромедик розтлумачив її реакцію по-своєму. 

— Докторе Стах, прошу вас, не ображайтеся. Це зовсім не сексизм. Мене виховували мати з двома тітками і прищеплювали старомодні правила етикету. Якщо ви вважаєте мою поведінку неприйнятною, мені дуже шкода, але я зовсім не хотів підкреслити наше гендерну нерівність. Це просто дружній жест…

Ольга посміхнулася й махнула рукою.

— Домовилися. А наступного разу я щось придумаю.

Вона тут же прикусила себе за язик. Який наступний раз! Та він зараз чорт зна що подумає! Ще вирішить, що вона йому нав’язується! Але на чаромедика, схоже, її репліка справила протилежне враження. Він заусміхався:

— Ну що ж, давайте ваші питання.

Стах розгорнула блокнот. 

За наступну годину вони встигли обговорити купу всього: специфіку заклять, особливості вимови старобатавською, схожість деяких заговорів з осенійськими, аналогії з латиною. Капучино був дійсно смачним, а круасани — свіжими й маслянистими. Ян Янссен виявився цікавим співрозмовником, ерудованим і балакучим. В якийсь момент розмова перейшла на останні тривожні події.

— Цим має займатися поліція, — вирік чаромедик. 

— Наскільки я пам'ятаю, поліцію викликали щоразу.

— Боюсь, вони розглядають ці події не в комплексі, а я окремі випадки.

— А ви теж бачите закономірність?

Ян аж пирхнув.

— Це ж очевидно! Самі подумайте: після повоєнної зачистки у нас практично не було такого, щоб люди страждали від нечисті. Якщо це колись і траплялося, подія попадала на перші шпальти всіх газет і обговорювалася мінімум тиждень! Це було щось неймовірне. А зараз що ми маємо? Тиша! Жодної статті, хоча б на останній сторінці. Жодних журналістів з мікрофонами. Наче всі змовилися тримати цей жах в таємниці.

— Не хочуть сіяти паніку?

— Ну тоді принаймні перший випадок з осхартом мав викликати бучу. А прикрити плітки мали, мабуть, після третього чи четвертого пацієнта.

— Отже, напрошується висновок, що випадок з сірим грипке був не першим.

Ян розвів руками.

— Не розумію. Це ж діти!

Стах похитала головою.

— Під час війни з Гіпербореєю в Русенії загинули сотні дітей. Гіперборейці розносили лікарні й пологові будинки. 

— Але ж то була війна!

Ольга змовчала. Ян зітхнув.

— Сподіваюся, на цьому все припиниться. —  Він смачно позіхнув. — Ох, перепрошую. Мене починає зрубати. 

— Я вам так вдячна за допомогу! І за розмову.

— О, це я вам вдячний. Чи можу я сподіватися ще як-небудь попити з вами кави?

— З задоволенням.

Ян відійшов до барної стійки, розплатився, повернувся й галантно подав Ользі жакет. Пуховик вона з жалем залишила вдома на підлозі, сумніваючись, чи його вдасться пристойно зашити. Знову незаплановані витрати…

Вони разом дійшли до лікарні. Ян простягнув руку:

— Гарного дня вам.

— Навзаєм.

Ян не відпускав долоню Ольги.

— Мені було надзвичайно приємно. 

— Мені теж. 

— Тоді… до завтра?

— До завтра, — дещо здивовано відповіла  Ольга, нарешті звільнила руку й зайшла в лікарню.

Ян провів її довгим поглядом і закрокував геть.

Ольга вже порівнялася з реєстраційною стійкою, коли назустріч вилетів розлючений чоловік, штурхонув її плечем і понісся далі, навіть не вибачившись. Стах гнівно розвернулася і застигла. Це був той самий смаглявий незнайомець, якого вона бачила поблизу бібліотеки з Ван Раппардом. За ним тягнувся шлейф люті. 

В лікарні Парацельса відбувалося щось дійсно паскудне.

Ольга якусь мить вагалася, потім все ж піднялася на п’ятий поверх і підійшла до дверей декана. Прислухалася. За дверима панувала тиша. Ольга осмілилася й постукала.