5. Vijf

Після розмови з деканом Ольга довго бродила центром Траєктума. Одним бутербродом з оселедцем не обійшлося, за ним послідували і картопля фрі, і ще один бутерброд, і нарешті капучино.

День початку зими видався сонячним і вітряним, швидше нагадував пізню осінь. По воді каналів бігли брижки, сонячні відблиски засліплювали очі й веселкою розсипалися кам’яною кладкою. Ольга мружилася, вдихала аромати, відскакувала від всюдисущих роверів, а з голови не йшов Ван Раппард. Тепер, коли адреналін схлинув, Стах стало трохи лячно.

Вона неодноразово страждала через різкий темперамент та довгий язик. Навіть в школі її, круглу відмінницю, багато хто з вчителів терпіти не міг. Їй випадало  прямо перед дошкою виставити вчительку  дурепою (“Марино Григорівно, ви сплутали. Це слово “літак” осенійського походження, а “аероплан” — іншомовного, галльського”). Врешті решт це їй не минулося: Стах зарубали золоту медаль завдяки тій самій Марині Григорівні. Ольга довго ридала, але висновки зробила і надалі старалася поводитися обачливіше, хоча й з перемінним успіхом.

Наразі Ольга від усієї душі сподівалася, що декан не передумає. Власне, він не виглядав людиною, яка за порухом пальця змінює прийняті рішення. Та й дякував щиро. Але… Завжди залишалося “але”. 

По дорозі додому Ольга зазирнула в магазин і закупилася продуктами на кілька днів. Батавська традиція закривати торгівлю о шостій вечора шалено бісила. В інший час працював лише мінімаркет на вокзалі, а йти туди було далеко. Тому Стах набрала кави, два багети, трохи сиру й шинки, та ще деяких напівфабрикатів. Готувати вона не дуже любила, а тут і ні для кого було, та й часу на кулінарні витребеньки не вистачало. Розкішшю, яку вона собі дозволяла щодня, була кава.

У лікарні серед звичної штовханини декана не спостерігалося. Ольга мишкою прошмигнула в свою кімнату, розклала їжу по місцям, увімкнула душ і довго грілася під гарячими струменями. Потім залізла з ногами на ліжко, вкуталася в ковдру і почала шукати в мережі будь-яку інформацію про декана та рід Ван Раппардів. Врешті решт, треба було розібратися з чутками. Після останніх подій Стах чомусь підозрювала, що на цьому все не спиниться.

Інформації було не так багато, хоч альбіонською, хоч батавською. Загалом плітки підтверджувалися: рід Ван Раппардів був дійсно древнім, але згадувався рідко. З кінця дев'ятнадцятого сторіччя інформації стало більше. Судячи з усього, в кожному поколінні з прямої гілки залишалося один-два нащадки. Серед них, дійсно, переважували політики, військові та чомусь спортсмени. Хоча, якщо згадати міцну будову декана і припустити, що він типовий представник роду, нічого дивного. 

Ольга знайшла того самого двоюрідного діда декана, Ернста Германа Ріддера Ван Раппарда, який заснував в Батавії власний осередок NSDAP і був засуджений до страти за військові злочини. Згодом смертний вирок змінили на довічне ув'язнення, але Ернст відсидів відносно недовго, помер у в'язниці від інфаркту в якихось п'ятдесят чотири роки. Нащадків в нього не залишилось. Ще одна бокова гілка роду, германська, закінчилася на генералові Фріці-Георгові фон Раппардові, страченому знову ж таки після Другої Світової. 

Стах пересмикнуло, і вона вирішила зануритися в давнішу історію. Її увагу привернув єдиний у списку нащадків художник, імпресіоніст Антон Ван Раппард. 

Ольга обожнювала імпресіонізм. Потрапивши в музей Ван Хога в Дамме, вона спам’яталася лише коли охоронник ввічливо торкнувся її руки й попередив, що музей закривається за п'ятнадцять хвилин. Чотири години промайнули як одна мить. Ольга надовго зависала перед кожною картиною, підходила ближче, розглядаючи мазки пензля, і відходила далі, з подивом ловлячи той момент, коли розмаїття кольорів зливалося в живу об'ємну картину, яка мінялася в залежності від точки зору. Це була якась незбагненна магія, неосяжний надлюдський дар.

Про Антона Ван Раппард Ольга раніше не чула. Вона клацнула на перше ж посилання і мало не зойкнула. Маловідомий батавський художник, який за свої короткі тридцять три роки життя залишив небагато картин, дружив та кілька років листувався з її обожнюваним Ван Хогом! Неймовірно.

З нечіткого портрета дивися молодий хлопець, геть не схожий на славетного хірурга. Округле лице, м'які риси, невпевнений погляд. У великій статті розповідалася історія дружби митців та наводилися уривки з їх листування.

Двоє батавців  познайомилися, коли Ван Раппард був вже досить успішним художником, а Ван Хог робив лише перші кроки в мистецтві. Важко було уявити людей більш різних за характером, звичками, походженням та матеріальним становищем. Бідного, мов церковна миша, Ван Хога напружувала заможність Антона, а останнього лякав бурхливий непередбачуваний характер колеги. Але любов до мистецтва та, можливо, спорідненість земляків у чужому місті перемогли. Хлопці потоваришували, деякий час винаймали одне житло, а потім, роз’їхавшись в різні боки, довгий час листувалися, обмінювалися ідеями та ескізами.

Деякі критики навіть називали Ван Раппарда наставником молодого імпресіоніста. В дійсності мова йшла, швидше, про підтримку, в тому числі й матеріальну. Єдине, що, мабуть, не врахував Антон, так це шалений норов і шалену гордість товариша. Кінець дружбі поклав лист, в якому Ван Раппард осмілився розкритикувати першу програмну роботу Ван Хога. Ольга бачила цю картину в музеї. Гротескна, водночас притягуюча і відштовхуюча, вона здавалася швидше гіпер-шаржем, ніж музейним експонатом. Але Ван Хог не вибачив критику свого, як він вважав, першого шедевру і припинив багаторічну дружбу.

Ван Раппард, який важко страждав через цей розрив, пережив друга лише на два роки і помер зовсім молодим та маловідомим художником, знову-ж таки не лишивши по собі нащадків. Чи міг неврівноважений, шалений, пристрасний Ван Хог ненавмисне проклясти товариша? Не виключено. Невідомо, яка магія гніздилася в неприкаяному митцеві, але й свою власну долю він передбачив. Його остання картина, написана за лічені дні до загибелі, вражала попри невеликий формат. В музеї Ольгу вразила неймовірна енергія, яка лилася від “Поля з круками” так, що спостерігача аж донизу пригинало. І ще, хоча ні тоді, ні потім вона собі в цьому не зізнавалася, її вразила подібність полотна до символіки Осенії. Але Стах відразу задавила цю ідею на корені і більше ніколи не згадувала пророцтво, яке промайнуло в голові.