Епілог (1) від 27.11

Я відкрила очі і зрозуміла, що лежу щокою на складених на столику долоньках. Навколо гуркотіла музика, кількість народу дещо зменшилася (здається, дехто вже розійшовся по домівках або просто вирушив гуляти), але ті, хто залишився, танцювали і веселилися. Переді мною стояло два порожніх келиха з-під коктейлю і один недопитий, поруч на дивані спав сп'янілий Олексій, який навіть уві сні намагався мене облапати і поклав руку на моє стегно. За столиком ми були вдвох, інша молодь щосили розважалася. Мантії Самайна на мені не було.

Обережно вивільнившись з-під нахабної долоні Олексія, спробувала зібратися з думками. Отже, все, що відбулося, мені і справді наснилося? Я всього лише перепила і заснула прямо тут, за столиком, і навіть не ходила ні до якої вбиральні, не блукала по дивному коридору, не опинялася в потойбічній таверні і... не цілувалася з найчудовішим чоловіком, якого тільки можна собі уявити?! Нехай характер у нього і міг би бути кращим, але і не таких перевиховували!

Та тільки нема кого перевиховувати, нема кого. Ну чому такі Самайни є лише у жіночих мріях, та й то з перепою?! Чому не можна обернутися і побачити когось подібного, скажімо, за сусіднім столиком?! І щоб дивився тільки на мене і не жер очима отих дивчат, що проходять повз і які, здається, теж затарювалися у секс-шопі. Але ні, сусідні столики праворуч порожні, поруч спить п'яний Олексій, тільки зліва якийсь скандинав у чорному... сидить і уважно на мене дивиться. Майже біле волосся розсипане по плечах, блідо-блакитні очі посміхаються.

Я махом допила коктейль і моргнула, але видіння не зникло. Навпаки, воно встало і підійшло до мене. На його губах з'явилася іронічна посмішка.

– Ну ось, тільки-тільки дочекався, коли моя відьмочка протверезіє, а вона знову за старе. Може, краще прогуляємося? А випити зможемо в іншому місці... і в іншій обстановці.

У мене все ще не було слів, одне невиразне мукання.

– Якщо важко йти, можу взяти на руки, – великодушно запропонував Самайн (так-так, я не страждала галюцинаціями, це був саме він!) і знову всміхнувся, але тепер уже без іронії. – Невже думала, що я відпущу тебе так просто?

– Н-напевно, все ж сподівалася, що не відпустиш...

– Ось і розумничка, правильно сподівалася, – і таки підхопив на руки і під зацікавленими поглядами хлопців і дівчат поніс до виходу. – Мені потрібно було відконвоювати підопічних назад до нашого світу, щоб ніхто випадково не залишився тут до наступного року, але тепер я весь твій.