Глава 3 (2) від 17.11

– Ну-у... мене старші відьми під крило взяли, – я зовсім знітилася і знову відчула себе повною дурепою, яка напнула перший-ліпший мотлох. Відчайдушно захотілося загорнутися у що-небудь довге. – Плащ не позичите? Сором прикрию.

– Ну прикрий, прикрий... до пори до часу, – і, скинувши капюшон, плавним рухом стягнув із себе мантію і накинув мені на плечі.

Ох, щось не сподобалося мені це висловлювання і погляд, яким воно супроводжувалося. Та й без мантії Самайн виявився ще більш значним. Весь у чорному, ставний, кремезний, волосся, що спадає на плечі, майже біле, зовсім як очі. Ні дати ні взяти скандинав який-небудь із стародавніх легенд. Ще сильніше загорнулася в чорну м'яку тканину, відчуваючи легкий морозний аромат. А на ньому самому р-р-аз – і з потоків темряви матеріалізувалася ще одна мантія! Ого! Я теж так хочу! Побажала сукню, подумала про неї – і все, готово, можна по магазинах не бігати.

– Ем... І що там з приводу мого повернення? – я знову завела розмову на тему, що цікавила найбільше, намагаючись не думати про всілякі незрозумілі контракти і поцілунки.

– Квітуча папороть допоможе відшукати вірну дорогу, – підказав Князь цілком люб'язно і без знущань.

– Квітуча папороть?! – здивувалася я. – Так тут же осінь! Де я вам пізньої осені папороть знайду?! Або мені тут до наступної весни кувати?

– Ех, ну що за недалекоглядна дівчина попалася?! – пробурчав чорт. – Енто тут зараз осінь, а на іншій стороні лісу ішшо весна. Ось туди і йди, там і шукай.

Ого, тут дійсно визначна місцинка! Там ягоди поїв, тут грибочки і яблука з грушами – краса!

– Так лісовик же мене з лісу вигнав! – здала з потрухами цього зрадника.

– Як вигнав, так і назад пустив. Іди-іди, поки Лорд Смерть не передумав і назавжди тебе тут не залишив, – напучував рогатий.