ГЛАВА 22

Перед очима в мене все помутнішало. Розуміння того, що відбувається, досі до мене не прийшло. Напруга каменем скувало тіло.

Аррін загинув? Через мене?

Так він же зрадник… Чи ні?

Тепер його вчинок бачився зовсім в іншому світлі. Можливо, ельф мене так захищав? Своєрідно. Чисто по-ельфійськи.

Наші стосунки зі стражем були далекі від дружби, але я зараз щиро оплакувала його загибель. І зовсім не поспішала скористатися кристалом переходу.

Агафтія мертва. А найманці з червоного клану так і не ворухнулися в мій бік, наче скам'янілі. Сумніваюсь, що вбивць настільки вразило спалення. Це я від того, що сталося, здавалося, застигла в реакції. Просто розгублено стояла, рюмсаючи, за три кроки від місця загибелі ельфа та відьми.

Дійшла до того, що подумки й Агафтію (тітку, яка збиралася принести мене в жертву заради божевільної ідеї могутності та молодості) пошкодувала. Навіть лютому ворогові не побажала б такої страшної смерті!

Невідомо, скільки часу минуло, коли над попелом знову спалахнуло полум'я. Я охнула, відсахнувшись. З яскраво-жовтогарячого стовпа вогню вийшов Аррін. Цілий, неушкоджений і... оголений.

– Боже мій…

– Приємно, коли тебе зустрічають щирим поклонінням, – вигнув брову ельф. Все такий же нахабний, самовпевнений тип. І я шалено зраділа йому такому. – Хоча тебе, відьмо, тут бути не повинно. Просив же піти.

– Т-ти… ти…

– Так. Живий. Здоровий. Сповнений сил і енергії. Хочеш перевірити?

Я похитала головою, не відволікаючись на жарт.

– Але як? Хіба ельфи безсмертні?

Страж скривився, вочевидь не сподобалося, що не відступилася.

– У матері виявився вкрай цікавий родовід, – скупо пояснив він, але, бачачи, що цим мою цікавість не задовольнити, неохоче продовжив: – Крім ельфійської крові батька мені ще й дістався дар Фенікса.

– Всеблага мати! Вони ще існують?

– Ну як бачиш, – розвів руками чоловік. – Щоправда, метиси серед високородних ельфів не приживаються. Брудна кров.

Останнє прозвучало особливо гірко. У стража явно були непрості стосунки з родичами, у цьому ми надзвичайно схожі.

На відміну від тих же високородних ельфів, що здебільшого відрізняються тендітною статтю та худорлявістю, Аррін міг похизуватися ідеально скульптурним тілом. Високий, гнучкий, мужній, аристократично блідошкірий і світловолосий, чим не мрія юних дівчат?

Не те щоб я пильно розглядала чоловіка... Оголеного. Так-а…

Але зрадливий жар збентеження кинувся в обличчя. Та й нижче пояса мій погляд суворо не спускався. Хіба що цікавий артефакт-онікс, який уцілів у вогні, розглядала. Та дивну руну на грудях, що виглядала шкіряним малюнком. А нижче ні-ні!

Один із найманців рушив до ельфа.

– Арріне, ззаду! – Схвильовано попередила його я.

– Не хвилюйся, відьмочко. Свої.

– Свої?! – витріщила очі я.

Незнайомець у масці подав стражу штани, сорочку, плащ та черевики. Неквапливо вдягнувшись, ельф чемно кивнув:

– Дякую, Ореасе.

Найманець схилив голову і низьким голосом відповів:

– Бог Смерті прийняв жертву, договір на вбивство анульовано.

– Хай береже вас і стежить за потойбічним світом, браття, – махнув убивцям Аррін. – Далі я сам.

Поки я вирішувала, як сприйняти щойно почуте, найманці з червоного клану слухняно зникли в тінях печери. Шелест їхніх плащів ставав все тихішим, а звук кроків все віддаленішим, поки зовсім не затих. І це все? Жорстокі вбивці сьомого королівства так просто візьмуть і підуть?

– Арріне? І як це все розуміти?

– Як своєчасну допомогу? – Пограв бровами він. – Хитромудрий план порятунку? Не дуже легко втертися в довіру до ворога!

– Тобто це ти все влаштував? – уточнила я. – Правильно я розумію?

Ельф раптом став зображати дурня:

– Що все?

– Твоє зникнення, магічне та фізичне виснаження. Моє викрадення. Жертвопринесення. І нарешті твоє «героїчне» самоспалення.

Аррін несміливо кивнув, ніби побоюючись моєї реакції. І правильно. Дзвінкий ляпас не змусив себе довго чекати.

– І це вся моя подяка? – Він оторопіло потер почервонілу щоку.

– Хочеш добавки?

– Ех, відьмо, – похитав ельф головою, – невдячна твоя душа.

Я в серцях стукнула його по грудях:

– Нерви ти мені зіпсував, гаде довговухий!

– Ой! А рука ж у тебе важка!

І погляд, між іншим, також.

– Навіщо взагалі треба було влаштовувати цю виставу?!

Аррін посерйознішав, блазенська усмішка миттєво стерлася з його губ.

– А інакше ви ще довго грали б у хованки з тітонькою. Безрезультатно. Ти боялась би, Лукас хвилювався би. А так і звір побіг…