Відьма для дока

Пролог

Запах полину тримався в хаті довше за будь-який інший. Еліс підвішувала його пучками під сволоком, і до жовтня він висихав до того ламкого шурхоту, який вона любила найбільше. Вона розтирала листя між пальцями, пересипала в полотняний мішечок і зав'язувала вузлом, якого навчила її мати: три оберти навколо шийки, потім петля зсередини, щоб не розв'язався в дорозі.

Був жовтень тисяча шістсот дев'яносто другого року. У Салемі люди стишували голос навіть на базарі.

Місіс Гілфорд прийшла на світанку з дитиною на руках. Мала кашляла так, що тряслися худенькі плечі. Еліс напоїла її відваром із кореня оману з медом, загорнула в теплу хустку й веліла тримати в хаті до завтрашнього вечора. Жінка дякувала, кланялася, совала в долоню мідяки й жодного разу не глянула Еліс в очі довше, ніж вимагала ввічливість.

Так було тепер з усіма. Ще торік до неї заходили серед дня, і сусідки на базарі сперечалися, чий відвар кращий: травниці Вітмор чи старої Абігейл з того боку струмка. Тепер стукали затемна, брали зілля швидко й ішли додому провулками, а не головною вулицею.

Еліс це бачила. Вона взагалі помічала все: мати привчила її до цього ще до того, як вона навчилася тримати ніж для коренів.

— Страх змінює людей швидше за голод, — казала мати. — Голодний пам'ятає, хто його нагодував. Наляканий пам'ятає тільки свій страх.

Мати померла п'ять років тому, взимку. Відтоді Еліс жила сама у вузькому дерев'яному домі на краю села, з городом, де росли шавлія й материнка. Під дошкою в підлозі стояла скринька, про яку не знав ніхто.

У скриньці лежала мідна монета. Еліс діставала її рідко. Одна сторона так стерлася, що не можна було розібрати, чий на ній профіль. На другій трималися сплетені лози, замкнені в коло. Мати казала, що цей знак належав їхньому родові задовго до того, як у Массачусетській колонії слово «відьма» стало звинуваченням, а не ремеслом.

— Коли прийде час, ти зрозумієш, навіщо вона.

Більше мати нічого не встигла сказати. Хвороба забрала слова швидше, ніж сили.

Еліс закінчила з мішечками й вийшла на город зрізати останню шавлію до морозів. Пахло димом: хтось за струмком палив листя. Вона все одно завмерла й прислухалася до ожини вздовж паркану. Нікого. Вітер.

Але в селі змінилося щось більше за погоду. Проповідник у неділю говорив довше, ніж завжди, і розглядав лави, наче рахував, хто сидить надто тихо, а хто надто неспокійно. Дівчата Патнем знову скаржилися на видіння, і старійшини слухали їх так, як не слухали жодну жінку в жодній іншій справі.

Еліс знала, чим це закінчується. Коли людям треба звинуватити когось у дитячій хворобі, неврожаї чи здохлій корові, першою під підозру потрапляє травниця.

Тікати вона не збиралася. Втеча виглядала б як зізнання, а зізнання вело до шибениці швидше за будь-який донос. Тому вона робила те, що робила мати: працювала тихо й старанно, не давала приводу й трималася звичного розкладу днів.

Ввечері вона зачинила віконниці, сіла при каганці перебирати сушену материнку, і в двері постукали. Не так, як уранці стукала місіс Гілфорд, обережно й винувато, а кількома твердими ударами.

Еліс завмерла з пучком трави в руці.

На порозі стояв Джонас Тернер, син коваля. Він захекався, наче біг.

— Міс Вітмор, вас сьогодні згадували на зборах. Патнемова дочка каже, що бачила вас уночі в полі, біля спаленої клуні.

— Я вночі нікуди не ходила.

— Я знаю. — Він відвів очі. — Тільки вже байдуже, правда це чи ні.

Він мав рацію, і вона розуміла це краще за нього.

Еліс подякувала, зачинила двері й якусь мить стояла, притулившись спиною до одвірка. Серце калатало. Лякало її не те, що хтось назвав її ім'я вголос, а те, скільки в неї лишилося часу, перш ніж це ім'я стане звинуваченням, яке вже ніщо не зніме.

Вона дістала скриньку з-під дошки.

Монета лежала на місці, холодна й важча, ніж годилося б за розміром. Еліс стиснула її в долоні й уперше за багато років подумала не про те, що означає знак, а про те, чи не прийшов уже той час, про який говорила мати.

Відповіді вона не мала. Вона тримала монету довго, але метал так і не став теплим.

Надворі вітер ганяв перше опале листя дорогою на Бостон. Її ім'я не потрапить у судові протоколи поряд з іменами інших жінок. Що з нею сталося насправді, не запише ніхто.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше