Розділ 54. Згадати ромашки

   Кілька місяців після смерті Антона Каріна і Тимофій не спілкувалися. Вони також вмирали, на самоті день за днем. Розуміли, що варто шукати підтримку один в одному та почуття провини настільки спалювало, що власного простору просто не залишалося. Залишалися лиш розбиті серця, що досі кохали один одного. З часом починаєш розуміти, що не скрізь в житті доречні жарти, щось десь варто стримати язик, а десь навпаки варто проговорити, те що замовчане. Але, наразі, обоє мовчали. Як німі дивилися на номера один одного і продовжували мовчати. 

І якщо загибель Антона роз’єднала цих двох, то Лізку та Артема навпаки зблизила. А їм дивитися на страждання своїх батьків було нестерпно.

— Тат, може подзвониш до Каріни? — несміливо запитав Артем батька почухуючи потилицю.

— Вона не чекає мого дзвінка. Я зруйнував все, що міг в її житті, — говорив чоловік винно опускаючи очі.

Артем лиш мовчки стискав губи, і сам багато коли виїжджав на жартах, та зараз розумів, що виїжджати треба з цієї ситуації. 

— Вона любила тебе стільки років, то думаєш не знайде силу вибачити тобі? 

— Як думаєш, Тьома, Ліза би пробачила тобі таке? — питав Тимофій сам для себе знаючи відповідь. Він не знав відповіді на багато питань у житті, бо їх просто не було.

Відчув як долоня сина опустилася на його плече, звів очі.

— Я б не ображав її, звісно, — говорив Артем, — Але Ліза би пробачила, — намагався він підтримати батька. — Подзвони їй, я чув, що ти пообіцяв Антону. Ти обіцяв зробити Каріну щасливою. А для цього не мовчи знову як тоді дев'ятнадцять років тому. Знову тікати не вихід. Скажи їй просто — вибач. Почни з цього, — говорив простягаючи батькові телефон. 

Тимофій все ж взяв його. Руки тремтіли наче в передсмертних судомах і йому здавалося, що якщо вона не відповість, то це точно буде кінець. Між ними буде вже така прірва, яку не заповнить навіть міст кохання їхніх дітей. Знав на пам'ять її номер. Знав на пам'ять риси її обличчя, досі пам'ятав смак їхнього далекого поцілунку. Він пам'ятав все, як і те, що причиною її нещастя був він.

Але все ж дзвонив. Не піднімала. Він дзвонив…дзвонив…

###

Каріна ж сама не розуміла чого їй хочеться сильніше — більше ніколи не бачити Тимофія Єременко, чи таки побачити його знову. Ненавиділа себе за це! Ненавиділа ці відчуття. Ніколи не думала, що кохання може призвести до ось такого стану. Безвихідного і безвідворотного. Телефон дзвонив вже кілька разів, та вона фізично тримала свої долоні, щоб не піднести слухавку. 

— Мам, може ти поговориш з Тимофієм Єременко? —  запитала Ліза дивлячись на намагання матері зробити нещасливою.

— Думаю він чекає, що я не підніму слухавку, — ледь прошепотіла жінка. Ну бо про що їм говорити? Про щасливе минуле чи про майбутнє, яке тепер не може бути щасливим, про що? 

— Тимофій Єременко все ще любить тебе, — говорила Ліза приобіймаючи матір за плечі, — Напевно він хоче, щоб ти пробачила йому…

— Ліз, — взяла Каріна доньчину руку, — Я не можу пробачити навіть себе. 

— Мамочка, — сильніше притулилася до неї донька, — Тато би пробачив тобі, — говорила і сама крізь сльози, — Він кохав тебе всі ці дев'ятнадцять років, і ти його любила, я ж бачила це. То невже не дозволиш собі знову стати щасливою? — питала шукаючи Карінині очі, — Я не засуджую тебе і не заставляю ненавидіти Тимофія Єременка, як і кохати. Але для початку лиш хочу заставити тебе поговорити з ним, — сказала простягаючи їй телефон, — Пам'ятаєш, що завжди говорив тобі тато?

— Ніколи не вибачайся за те, що любиш? — крізь сльози запитала.

— Любити — це добре, погано — ненавидіти, пробачити — це теж добре, — зле — не пробачати. Хотіти щастя — це чудово, — намагалася підтримати матір Ліза.

— Ти так схожа на свого батька…

Каріна несміливо взяла телефон. Очі читали на екрані його ім'я і лиш від цього в серці все стискалося. Ліза вийшла, а вона так і сиділа з телефоном в руках. Відчувала себе зрадницею, заручницею, нещасливою жінкою, що втомилася мріяти про ромашки. 

— Алло, — ледь вичавила з себе коли таки піднесла слухавку.

— Вибач мені, вибач мені, — говорив Тимофій, здавалося, що повторював цю фразу нескінченну кількість разів, — Я хотів лиш нагадати, що ромашки все ще квітнуть. Я…

— Я знаю, — перебила його Каріна переводячи погляд на підвіконня. Там білим цвітом розпускалися квіти. — Я поливала їх, тому вони досі не засохли, все ще квітнуть. 

— Тімоха не заслуговує на те, щоб ти його любила…, — прошепотів.

— Можливо. Але я все ще люблю…

###

Зі святом, дорогенькі) сподіваюся ви також подзвонили тим, кого любите, щоб нагадати їм про це;) вони напевно цього чекають❤