Розділ 51. Поговорити

   Тімоха вже давно поїхав з її дому, але не з її серця. Він все ще сидів там…Все ще відгукувався далеким щасливим минулим. Антон, ледве переживши знайомство, одразу кинувся до бару. Донька пішла гуляти з подругою, а сама Каріна знову сиділа за чашкою кави. Жінці ніяк не вдавалося вгамувати власні думки та емоції. Її телефон завібрував, сповіщаючи про нове смс. Смс, яке вона так чекала, а водночас і боялася отримати.

Тимофій Єременко: Привіт, Хамоміла. Сьогодні ти була дуже ввічливою, ну не враховуючи тих двох ляпасів по обличчі. Але навіть такі дотики були для мене приємними. 

  Жінка прикусила губи і вагалася. Як же їй хотілося знову полистуватися з тим, кого вона завжди любила. Просто ні про що і про все. Пожартувати чи посміятися. Подумати тільки, їй майже сорок, але зараз вона, поводитися так, наче їй знову вісімнадцять. 

Каріна Лозова: Привіт, думаю нам не варто спілкуватися, — Писала Каріна Тімосі, але мріяла, що він таки відпише їй.

Тимофій Єременко: А я думаю, навпаки, що нам треба поговорити. Можна я тобі подзвоню…чи твій чоловік проти? 

Каріна Лозова: Його немає вдома, але я проти! 

Тимофій Єременко: Проти…але все одно подзвоню.

    І він подзвонив, а вона відповіла. Знову серце здригалося від його голосу. Знову вона була Каріною Маковою, яка червоніла і хвилювалася. Яка була щасливою і закоханою. 

— Спершу я дещо запитаю, гаразд? — почула вона його запитання, змушуючи себе заспокоїтися.

— Гаразд.

— Ти вже полила свої ромашки? — говорив, а вона вже уявляла його посмішку.

— Ні, ще ні.

— То йди полий…я зачекаю. 

   Каріна схопилася з місця. Тремтячими руками взяла стакан з водою. Стала поливати землю, і там вона знову побачила записку. Обережно згорнула землю, стала читати.

"Мені ніколи не відлюблялося. Я завжди кохав тебе, Ромашко." 

Каріна не розуміла Тімоху Єременко. Не розуміла. Опустилася на стілець, закриваючи рота руками. Плакала. Ні, не плакала, ридала. Серце підказувало, що це правда. Правда, що він любить її. Брехня, про те, що йому колись відлюбилося. 

— Карінка, ти є? — почула вона в телефоні його голос.

Жінка швидко обтерла сльози. Не хотіла, що він чув її розпач. Щоб відчув її відчай. 

— Є, — відповіла з легкою посмішкою. 

— Ти знайшла записку? 

— Знайшла.

— Напевно…напевно треба було написати пробач мені, але я…

— Чому? — обірвала його на пів слова Каріна, — Чому ти сказав, що тобі відлюбилося, якщо любив мене. Мені було так боляче…— говорила вивертаючи душу жінка. Вона більше не стримувала сліз. Плакала. — Я так хотіла тебе відлюбити, зненавидіти, але продовжувала любити. Все одно любила! Поливала ті кляті ромашки й чекала коли вони знову розквітнуть. 

— Вибач мені, вибач, — шепотів Тимофій чуючи її схлипування. Він хотів бути зараз поруч. Хотів обійняти її, хотів забрати її сльози, хотів любити. 

— Для чого ти знову з'явився в моєму житті…ну навіщо ти знову прийшов, — схлипувала жінка. 

— Карін, Карінка…послухай мене, я не збираюся руйнувати твою сім'ю. Просто мене томить думка, про те, що ти вважаєш мене негідником. Так, я був безголовим, але падлюкою ні. Я дійсно любив і люблю тебе. 

— Тоді, що? Що сталося розкажи…

Довга пауза, здавалося, тягнулася вічність, перш ніж чоловік почав говорити. 

— Я дружив з Даринкою з дитинства. Я не брехав коли казав, що люблю її. Але любив я її як сестру і подругу і не більше. Ми часто проводили час разом і я навіть не здогадувався, що вона мене кохає. Знаєш, Карін через свою безголовість я багато про що не здогадувався…, — говорив чоловік з відчаєм у голосі, з гіркотою і сумом, що відчувався в кожній вимовленій ним фразі. — Як і про те, що мама давно хворіє на онкологію. Вона нікому нічого не говорила, навіть моїй бабусі. Просто мовчки згасала день за днем.  Про її хворобу знала лиш Даринина сім'я. Вони допомагали її як могли, поки я як той безголовий, носився з своїми жартами та нічого не помічав. Моя мама була дуже доброю, їй завжди подобалася Дарина. Ще до того як в моєму житті появилася ти, ми часто жартували про якесь наше спільне майбутнє. Але то були лиш жарти для мене, а для Дарини та матері ні. Схоже, моя дружина, була ближча з моєю матір'ю ніж я…її син, — Тимофій Єременко зробив паузу. Спогади про болюче, хоч і далеке минуле, все ще не відпускали, — Якось Дарина попросила мене підіграти їй наче ми пара, аргументувала це тим, що мати її вже замучила розпитуваннями. А для мене пожартувати було тоді життям. Хоч я і відчував провину перед тобою, та відмовити Дарині не міг. Я не думав про наслідки…я ні про що погане тоді не думав. Але запевняю тебе Каріно, що кожен день я думав про тебе. Про той, щасливий день, коли ти скажеш мені що любиш мене. І от одного дня цей момент настав. Ми були на ромашковому полі, а ти сказала мені, що кохаєш мене, — розказував Тімоха, а її серце все сильніше завмирало. Каріна причаїлася як мишка, боялася навіть дихати, щоб бува ці приємні спогади не дістали крила і як метелик не втекли від неї. 

— Я любила тебе з першої зустрічі, але сказала про це лиш на останній. Я думала, що була лише ще одним трофеєм, який тобі вдалося завоювати…

— Ні, ні Карінка, чуєш. Я дійсно закохався по справжньому. В той день я як навіжений мчав велосипедом додому, щоб розказати мамі про тебе. Про те, що я хочу одружитися з тобою хоч завтра. Але коли я прийшов…моя мама вона помирала, — розповідав Тімоха, але його голос став крихким і кожне нове слово розсипалося як скло, ранячи жіноче серце, — Пам'ятаю як припав до неї, як плакала сестра, бабуся. Пам'ятаю як плакав я. Вона ні про що мене не просила, загадали лиш одне передсмертне бажання. Одружися з Даринкою, — сказала вона мені, а через кілька секунд її не стало. Моя мама не знала, що насправді я любив не Дарину, а Каріну Макову.