Розділ 47. Пригадати себе

    Тимофій Єременко давно вже не їздив на велосипеді. Ні на своєму, який до речі, він так і не зміг відремонтувати, ні на бабусиному. Той давно стояв в гаражі і припадав пилом. Натомість він їздив на синьому форді, який купив через два роки після смерті Дарини. Смерть дружини дуже його надломила. Він залишився молодим вдівцем з немовлям на руках. Йому допомагали її батьки, бабуся Катерина, а більше всіх сестра Оля. Та майже стала для малюка матір'ю. Через три роки померла і бабуся. 

Чоловік так і не одружився повторно. Натомість поглинув всього себе роботою та сином. І тепер коли його Артем вже був на останньому курсі медичного коледжу, він пишався своїм сином. Інколи брав його з собою на швидшу, щоб той ще й практикувався у майбутній професії. А просто зараз вони стояли над манекеном Толіком моделюючи невідкладну ситуацію.

— У нього відсутнє самостійне дихання, твої дії? — нависав Тимофій над сином склавши руки на грудях.

— Інтубація трахеї? — запитав Артем прикриваючи одне око.

— Давай, не стій, роби! Треба забезпечити його вентиляцією легень.

— Не кричи, а то я не можу зорієнтуватись, — розгублено крикнув Артем.

— А ти не стогни, — хмикнув Тимофій, — Я тебе зорієнтую, ти зараз на лікарняній кушетці, а не на якійсь іншій. 

— Ти не даєш мені про це забути, — огризнувся Артем

— Ага, і помираєш тут не ти, а ось цей тип, тому прибрати стогони. Давай, що ти маєш взяти…

— Е…ларингоскоп, інтубаційна трубка, шприц, апарат ШВЛ…— повільно перерахував хлопець.

— Тьома рухом, він помирає!

Але на хлопця не дуже діяв крик батька, бо він знав, що ніхто тут насправді не помирає, от і клеїв з себе дурника, щоб позлити батька.

— А який клинок до ларингоскопа взяти? — запитував ледь стримуючи усмішку, на що Тимофій аж трошки підвис

— Це ти мене питаєш? — втупився він у сина.

— Ну враховуючи, що наш, так би мовити, Толян без свідомості, то так в тебе, — хмикнув він.

— Бери Макінтош номер 4, — відповідав Тімоха що сприймав усе дійство аж занадто серйозно. — В яку?...В яку ти руку береш, в ліву бери! — вже ледве стримувався Тимофій, а Тьома теж був на грані сміхового вибуху. — Вигни голову і розімкни щелепи, — говорив, спостерігаючи за діями сина, — Куди?? А преоксигенація? 

Тьома зрештою вирішив не дратувати батька і почав діяти вправно здійснюючи маніпуляцію.

— Трубка…провідник, починаю ШВЛ, — говорив плавно повертаючи повітря в легені Толіка. 

— Прослухай легені. 

— Все гаразд, — відповів Артем відриваючи стетоскоп від грудей пацієнта. — Фіксую трубку, — сказав спокійно закінчуючи процедуру.

Тимофій тільки тепер впевнився, що син в нього розумний, і робить все правильно, але все ж вліпив йому запотиличник.

— Ааа…це ще за що? — зігнувся Тьома хапаючи Толіка, щоб прикритися.

— Як мінімум за дві речі, за те, що не врятував життя Толяну…

— Тобто не врятував? — вирячився на нього Тьома.

— За той час, поки ти все робив, він би вже помер, — суворо відрізав батько, на що Тьома невдоволено прицмокнув.

— Та він з самого початку виглядав не дуже то живим, — сказав повертаючи Толіка на кушетку.

— А ще за те, що жартуєш над тим, над чим не варто жартувати, — додав Тімоха.

— Тат, ти останнім часом таким занудою став, — видав Тьома знімаючи білий халат.

— Я теж колись таким був, — з нотками якогось суму сказав Тимофій. — Жартував про все на світі, а тепер якось не до жартів.

Вони обоє залишили приймальне відділення і сіли в автівку. По дорозі прихопивши на виході кави у автоматі.

— Я поведу? — прикусив губи Артем дивлячись на батька.

— Давай, — видихнув той. Тимофій Єременко сьогодні був занадто втомлений, щоб сперечатися з сином. 

Деякий час вони їхали мовчки. Тимофій насолоджувався смаком не дуже якісної кави, проте вона була солодкою, а солодке він любив. Першим знову заговорив Артем.

— Тат я хочу одружитися.

Тимоха аж закашлявся від цієї заявочки сина. 

— Тату тримай себе в руках, а то зараз якщо вдавишся доведеться практикувати інтубацію на тобі, — реготнув син.

— Ти знову жартуєш? — питав Тимофій зиркаючи на сина.

— Про інтубацію? — сміявся Тьома.

— Про одруження??

— Ні.

Тимофій дивився на нього і не міг зрозуміти говорить його син серйозно чи це знову якийсь прикол. Він завжди бачив в Артемові себе молодого. Тоді в юності йому здавалося, що це весело. Але лише тепер маючи дорослого хлопця, усвідомив, як насправді було його матері і бабусі важко, з таким несерйозним, як він. 

— Тьома, в житті не можна жартувати, якщо від твоєї роботи залежить людське життя, і про почуття теж не варто.

— Я ж сказав тобі, що я не жартую.

   Тімоха вже відкрив рота для заперечення, але потім пригадав Ромашку. Пригадав своє юнацьке кохання, яке по суті ніколи й не покидало його серце. Пригадав, як мчав на велосипеді минаючи ромашкове поле, щоб розказати матері, що закохався. Так сильно закохався, що готовий одружитися, хоч завтра. Пригадав, як не встиг це зробити. Згадав помираючу маму і сльози бабусі і сестри. Пригадав і дружину, її бліде, але красиве обличчя. Час, якого було вкрай мало для двох. 

— А знаєш, правильно, чого тягнути якщо кохаєш, – ледь всміхнувся.

— Тат, тепер жартуєш ти? — впав у ступор Тьома.

— Аж ніяк, я говорю цілком серйозно. І як же звуть цю дівчину, що кинула оком на такого дурника як ти? 

— Лізка, — з запалом в очах відповів Артем аж облизавши губи. 

— Цілуватися хоч вмієш? 

— Тобі теж це на Толіку продемонструвати, чи краще на тобі? 

— Безголовий, — сказав Тимофій даючи ще один потиличник сину. — То покажеш? 

— Тат, а тепер я сподіваюся що це лиш жарт, — реготнув.

— Та, тьху Тьома, дівчину свою! А слиняки свої тримай при собі.

— Ох, Ліза це…я б на ній хоч завтра одружився. На ось дивися яка красуня, — простягнув Тьома батьку фото своєї коханої з соцмережі.

Тимофій взяв до рук телефона і оторопів. Як же схожа на Каріну, така ж усмішка і очі.