Відлюбилося

Розділ 40. Краса ромашкового поля

  Дзвінок в двері змусив Каріну зірватися з ліжка. Тімоха! Напевно це він. Сьогодні був останній навчальний день і вона поїде додому на літо. Радісно кинулася відкривати двері, але там був Орест.

— Ліда, це до тебе, — кликнула вона подругу.

Ліда чавкнула, але таки вийшла в коридор до хлопця.

— Ну і чого тобі? 

— В мене для тебе сюрприз, — радісним голосом сказав хлопець, тягнучи її на двір. 

— Та дай хоч взуюся, — гаркнула йому Ліда, але через кілька секунд запитала: — Ти що це моцика купив?

— Ага, — кивнув той, головою, радісно всміхаючись. 

   І справді коло хати стояв припаркований мотоцикл. Одразу було видно, що не новий, за те, точно краще ніж старий скутер.

— Круто! — склала руки на грудях Ліда.

— Хочеш я тебе до самого дому ним відвезу! — з вогниками в очах сказав той.

— Хочу, — підморгнула йому дівчина. — Але спершу тобі доведеться завезти мої сумки.

###

   Каріна тримала в тремтячих руках телефон. Все ще сподівалася, що він подзвонить їй, або хоча б напише, але телефон мовчав…Не мовчало лиш її серце. Дівчина розуміла, що якщо зараз поїде, то з Тімохою попрощається назавжди. За два місяці вона одружиться з Антоном і нічого вже не буде, як раніше. 

   Вона швидко пакувала сумку, поспіхом запихаючи речі. Байдуже як вона все там лежатиме. Обережно лиш тримала горщик з ромашками. Їй щось говорила Ліда, але вона не чула. Не слухала. Вийшла прощальним поглядом покидаючи будинок. 

Не просила Антона приїхати за нею, хоч він і наполягав. В душі жевріла надія, але з кожною хвилиною вона згасала. А разом з нею згасала і сама Каріна. 

Автовокзал. Каріна йшла обережно тримаючи невеликий горщик з ромашками. Серед сотень людей шукала його погляд, його усмішку, його силует. Але їх не було. Лиш інші, незнайомі їй люди. Байдуже. Все байдуже. Зайшла в маршрутку. Сіла на останнє сидіння, обперлася головою на скло. Закрила очі. Мріяла востаннє. Востаннє його побачити. Але його не було. Маршрутка рушила.

"Не озирайся!" – скомандувала собі. Його все одно там немає. "Не озирайся, він не прийшов, він вже ніколи не прийде", говорила сама собі ледь шевелячи губами, а руки все сильніше стискали горщик з ромашками.

Тимофій схопився з ліжка. Сьогодні вона поїде додому. Назавжди залишить його. На ходу одягав футболку, взував кроси. Велик бабусі стояв опертий на стіну. Швидко сів, почав їхати. Ні, не їхати, мчати. Ноги відчайдушно крутили педалі. Він хотів побачити її востаннє. Її посмішку, погляд, силует. Їхав по селі нікого не помічаючи. Услід щось кричала сердита баба Зіна. Та він не чув. Не слухав. Навіть якби весь світ кричав щось йому у спину він би не чув. 

Минав ромашкове поле. Вітер тендітно перебирав квітки. Ніжні пелюстки хиталися на вітрі, де-не-де переплітаючись з поодинокими маками. Мчав. Не помічаючи їхньої краси. Бо його цікавила лиш одна на світі ромашка, з фамілією маку. Та яка так і не стане Єременко, а так і залишить Маковою. 

З велика зрадницьки випав ланцюг. Тимофій сплигнув з ровера. Байдуже. Залізний друг впав на поле, схиляючи собою квіти до додолу. Зламалося кілька маків, крізь штрихи пробралися ромашки. А він біг, не відчуваючи ніг. Швидше, щоб встигнути. 

На горизонті з'явилося місто. Місто повне людей. Місто далеке від ромашкової краси. В ньому було душно, там не проростали маки. Ось автовокзал. Її маршрутка, яка від'їжджає. Вона сидить на задньому сидінні прикута до вікна. 

"Озирнися!" – благав Тімоха у власній голові. "Озирнися, востаннє озирнися!", – кричав він у слід маршрутці. Та нього озиралися лиш люди. Байдуже. Він біг за машиною, в надії, що вона таки озирнеться. Не озирнулася. Порвала остаточно всі ниточки. Зникла. 

Залишилося лиш поле всіяне ромашками. Білими, чистими і такими прекрасними. Вони хиталися від вітру і радували око. Ховали в собі спогади двох закоханих сердець. Тих, які втратили один одного, але залиши спогади у білих квітах. Тендітних, простих, але найбажаніших на світі…


 

###

Сьогодні якось занадто коротко і занадто сумно...але чесно не знаю, що тут ще додати. Виглядає наче кінець всього...книги, кохання, їхньої історії. Але любі, життя вміє підкидати не лише погані жарти) а ромашки  квітнуть не лише один сезон)) тому завжди варто не лише кохати, але й віри в своє кохання. А як ви думаєте, зустрінуться ще якось ці двоє ;)? Як думаєте що буде далі?))

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше