Розділ 36. Більше не люблю Каріну Макову

   Каріна не могла зрозуміти, що відбувається в її стосунках з Тімохою. Він то дзвонив, то не дзвонив, і найгірше більше не жартував. Ні про що, ні про почуття, ні про життя, взагалі ні про що. Дівчина не знала, що їй робити. Ліда заспокоювала її, мовляв, в хлопця померла матір, тож не дивно, що він так поводиться.

— Карін, перестань себе гризти! — не стрималася Ліда. — Ти так себе зведеш, щей ради кого, ради якогось бабія?  

— Ліда! — крикнула Каріна, — Не говори, так про нього, будь ласка, — додала заспокоївшись.

— В нього зараз важкий період, він залишився сиротою! Дай йому розібратися в собі, знайти напрямок, відновитися.

— Мабуть, ти права, — видихнула Каріна. 

— Ти накручуєш себе, люба, — взяла її за руку подруга, — глянь на мене, я бачила як він на тебе дивиться. Тож, навіть у мене немає сумнівів, що то кохання. Чуєш?

     Каріна чула, та все ж якийсь черв'як сумнів безпощадно згризав її день за днем. Відчувала, щось не так. Тімоха віддаляється від неї. Чому? Коли вона так наблизилася до нього. Коли відкрила серце, зізнавшись у коханні, все почало руйнуватися.

— Ходімо, сум сумом, але пари ніхто не скасовував, — сказала їй Ліда.

     Після третьої пари Каріна випадково перетнулася з Тімохою в коридорі. Він глянув на неї, якось незрозуміло, дивився лиш кілька секунд, а потім просто пройшов повз. Мовчки. Не сказавши ні слова. Не попросивши обіймів.

    Каріна відчула як комок застряг десь в горлі. Давив все сильніше, опускаючись кудись в область серця. Вона вже зібралася вибігти, щоб дати волю сльозам. Розвернулася, але з усієї сили втаранилася Тімосі в груди. 

     Тімоха ж так хотів побачити її знову, і водночас не хотів. Боявся цієї невідворотної розлуки з своєю ромашкою. І от вона йде. Дивиться на нього. Він на неї. 

   "Я просто пройду далі. Я просто пройду, незупиняючись." І він пройшов, але вона зупинилася. Він зупинився теж хотів підійти. Не стримався. Вона вирішила втекти, але натомість влетіла в його серце, що рвалося до неї більше всіх на світі. 

— Ходімо, — тихо сказав він відриваючи її від себе. 

Вони вийшли на вулицю, весняне тепле сонце огорнуло їх обох, але вони от не спішили огортати теплом один одного. 

"Давай Тімоха, ти повинен їй сказати, що тобі відлюбилося. Що вам треба розійтися." Але він не міг, язик не повертався, а серце кричало зовсім інше. Серце, як безумне кричало, що любить.

— Ромашечко, — почав говорити тихо торкаючись доленою її обличчя, — Допоможи мені, будь ласка, допоможи мені, — просив він тепер вже ховаючи своє обличчя на її грудях.

"Каріна, скажи йому ще раз що кохаєш його. Його і тільки його. Що ти будеш поруч, завжди поруч." 

— Як, Тімоха? — натомість запитала дівчина обіймаючи його кучеряву голову. — Я лиш можу бути з тобою. Не тікай від мене, прошу.

     Тімоха просто не уявляв як йому сказати Каріні про те, що вони не будуть разом. Вона як магніт тягнула його душу до себе. Вона була як ромашковий цвіт, а він як стебло, яке без неї зламається. 

— Я не встиг тебе з нею познайомити, не встиг…— шепотів хлопець.

      Каріна не знала, що йому говорити, лиш сильніше притискала його до себе. І хоч він був тут, поруч в її обіймах, та серцем відчувала, що він тікає кудись. Відчувала, що втрачає його. Що він розчиняється як туман. Як туман над ромашковим полем уранці. 

    Коли Тімоха повернувся додому його знову зустріла Катерина суворим поглядом.

— Ти Тимофійку, вирішив остаточно добити вас обох? — запитала сумно дивлячись на нього.

— Я сам розберуся.

— Безголовий, хіба ти не розумієш, чим довше, тим ти тягнеш тим болючіше ти зробиш їй і собі в тому числі.

— Я не можу їй це сказати, кожен день обіцяю собі, що сьогодні їй скажу, скажу, що мені відлюбилося, що покохав іншу, але як тільки бачу її…

— Ох, Тимофійку, добряче ж ви один одного покалічите. У тебе лиш одне спасіння, це Дарина. Може вона якщо знатиме, що ти не любиш її відмовить тобі, але, — похитала головою бабуся, — навряд, схоже вона давно все спланувала.

Тимофій здивовано глянув на бабусю.

— Дарина ні в чому невинна, просто так вийшло, — сказав зачиняючи двері.

— Ага, — похитала головою та, — Як би не так? Ця дівчинка виявилася хитрішою за нас всіх. Ох, не відпустить вона вже тебе, Тимофійку. Не відпустить! — констатувала думки вголос бабуся постукуючи по столі пальцями.

   Тимофій ніколи не дратувався. Завжди намагався зберегти хороший настрій, але сьогодні він хотів злитися. Злитися на цілий світ, окрім своєї ромашки. Злитися на долю, що забрала в нього найближчих йому людей, а тепер забирає його серце. Кілька разів гримнувши по столі кулаками сів за комп'ютер. "Не можу сказати, значить напишу." Так він розумів, що так вчиняють лиш боягузи, але він і був боягузом. Бо те, що він найбільше боявся прийшло по нього і забрало безвідворотно. Відкрив ноутбук і написав замість трьох слів — я тебе кохаю, три інших слова.  

"Ромашка, мені відлюбилося"

З блідим обличчям Каріна сиділа перед ноутбуком. Руки знову почали тремтіти, але цього разу не від приємного хвилювання, а від знищуючого, безжального, жорстокого. Тремтячими пальцями вона написала:

"Що значить відлюбилося?"

Сиділа кусаючи губи до крові, в німому очікуванні.

"Те і значить, ромашко. Відлюбилося мені. Більше не люблю Каріну Макову, вибачай."

    Ні, такого не може бути. Такого просто не може бути! Взяла телефон, стала дзвонити. Але не відповідав. Сльози сам побігли по щоках, хотілося зникнути, кудись втекти від цієї реальності. 

— Гей, подруго, з тобою все нормально? — запитала Ліда, що зайшла до кімнати. Дівчина повернулася з побачення від Васька чи то Ореста, Каріна сама вже нічого не розуміла.

— Так, …тобто ні. Я …

— Що що таке? — допитувалася Ліда, сідаючи поряд і обіймаючи Каріну за плечі. — дай сюди телефон, бо з тебе кліщами нічого не витягнеш, — вихопила Ліда її телефон. Швидко пробіглася очами по повідомленнях.