Розділ 35. Тобі не відлюбиться.

   Каріна постійно кусала губи і дивилася десь у вікно. Для неї не говорити з Тімохою кілька годин було катуванням, а кілька днів як смертний вирок. В душі тріпотіла якась тривога, хвилювання, безвихідь.

— Так і не дзвонив? — запитала Каріну Ліда сідаючи поруч. 

— Обережніше, — попросила її Каріна на ходу ловлячи подарований Тімохою горщик із ромашками. — Ні, — сумно похитала вона головою.

— Може щось трапилося? А ти сама дзвонила ?

Каріна лиш в'яло хитнула головою. Звісно дзвонила, тільки от він не відповідав.

— Він подзвонить обов'язково, Карін, — підтримувала її Ліда. 

    І нарешті вона побачила його на велику. Він їхав до неї. Тільки наче це була його тінь. Незвично було бачити його без посмішки. Каріна не стала чекати поки він постукає, вибігла до нього на двір. Він мовчки підійшов до неї, загортаючи за вушко її неслухняні пасма. Це був він, її Тімоха, але було одне але він не посміхався.

— Ромашечко, з'їзди зі мною на ромашкове поле, — попросив він ледь всміхаючись. Каріна теж ледь всміхнулася і одразу сіла до нього на велик. Він рушив, їхали мовчки. Вона його обіймала, а він так хотів, щоб ці обійми тривали вічно. 

   Коли доїхали зайшли серед квітів. Тімоха дивився кудись на горизонт, наче не хотів дивитися їй в очі. Вона стояла позаду і теж мовчала. Чекала. Врешті решт він озирнувся і сказав:

— У мене мама померла.

    Каріна оніміла. Хотіла підібрати якісь слова, але їх просто не було. Лиш дивилася на нього і поволі плакала.

— Не плач, краще обійми мене, — попросив він, притягуючи її до себе. — І сильніше, так наче б це було востаннє, — говорив ледь посміхаючись, а вона обіймала. Міцно. Горнулася до нього, а він до неї.

— У неї був рак, а я і не знав…прийшов додому, а вона лежала, така немічна…втомлена. Я нічого не помічав, а може не хотів. Але я так її любив. Мабуть, був просто не уважний до її життя. 

— Мені так жаль, — шепотіла Каріна ловлячи його слова. 

— Знаю ромашечко, знаю, — говорив він наче не з нею, а з польовим вітром, що гойдав ледь розпуклі квіти. 

    Каріна відчувала стукіт його серця, прислоняючись до Тімохиних грудей. Билося. Дівчина поняття не мала як то втратити обох батьків, тому й не знала як підтримати дорогу їй людину. Він слухав вітер, вона його серцебиття. Тиша слухала їх. 

###

   Бабусі все ніяк не складався пазлик в її голові. Ну не вірила вона у кохання свого внука до Даринки. Тімохи знову не було дома, тож логічно було, що він, мабуть пішов саме до Дарини. Але його там не було, вона перевірила. 

— Олю, а ну но візьми сядь на велик і з'їзди декуди.

— Ба, — невдоволено скривилася дівчинка відриваючись від телефону.

— Швидко, Олю! — підняла на неї голос бабуся. — Мені треба в дечому впевнитися.

Оля важко зітхнувши все ж встала. Неохоче вдягла вітрівку і пошвендяла. 

— Ну і куди я маю їхати?

—  На ромашкове поле, — впевнено сказала їй бабуся. Онука злегка скривила обличчя, видаючи так своє невдоволення.

— Глянеш чи там немає нашого Тімохи. 

— Ну, ба. Він зараз мене знов шпигункою називатиме.

— Цить, от і дій як справжня шпигунка, щоб тебе не викрили, — підморгнула їй бабуся. 

     Мала поїхала. Але перше заїхала на цвинтар. До свіжої могили матері. Простояла кілька хвилин шморгаючи носом. А потім рушила на поле. Там дійсно був Тімоха. Він теж шморгав носом, мала могла це почути підкравшись зовсім близько. Його обіймала незнайома їй дівчина, гладила по голові. В неї на руці мала впізнала свій ромашковий браслетик. Ці двоє були захоплені один одним, зовсім не помічаючи дівчинки, що причаївся в траві. Олька добре роздивилася незнайомку, нею була точно не Даринка.

   Тому Оля залишила цих двох, на краю поля нарвала букетик і поїхала знову на цвинтар. Поклала зірвані квіти. Але цього разу шморганням носа не обійшлося, мала впала на свіжу землю. Ридала, кричала, била кулаками. Розуміла, що маму вже не повернути, але так не хотіла це приймати. Наплакавшись, повернулася додому.

— Де так довго була? — з порогу запитала бабуся, але побачивши її брудний одяг додала: — В матері?

Олька змовчала, лиш зробила байдужий вигляд і сказала.

— Та з дівкою якось він там. Точно не Даринка то.

— Ти певна?

— Ба, те що ви вже старі і сліпі як кріт, не означає, що я погано бачу, — огризнулася мала. — То була не Дарина!

— О, а що то ти завелася як сраний віничок! Від кого такого навчилася? — обурилася бабуся.

— Від вас і навчилася, — відповіла онука нахабно вивалюючи бабусі язик.

    Катерина вже звикла, що кожен в її сім'ї мав непростий характер. А особливо цей підліток жіночого роду, що переживав складний період свого життя.

— А ти цей можеш в тих своїх соціальних мережах її знайти? 

Мала здивовано зиркнула на бабусю.

— А вам то що? 

— Якщо прошу значить треба!

— Добре йду пошарюся, — відповіла онука гримаючи дверима своєї кімнати.

    Через пів години мала таки відкопала дівчину в соціальних мережах, і звали її Каріна. Бабуся одягши окуляри пильно вдивлялася в обличчя. Щось в лиці незнайомки було їй знайомим, але де її бачила вона пригадати не могла. 

— А красива дівчина, хоч смак в мого брата нормальний, — пихнула Олька. 

Тімоха повернувся аж під вечір. Катерина зустріла його запитанням. 

— Ти не любиш її, так?

Тімоха запитально глянув на бабусю. Він відразу зрозумів про кого та говорить.

— Так, — ледь чутно відповів.

— Чому не сказав нам правду?

— Мене просила Дарина.

  Бабуся підняла брови і смикнула губами. А Даринка то хитра виявилася дівчина. Схоже вона не даремно налагодила тісний зв'язок з Орисею. Дарина змогла переконати усіх, що вони пара, а підстав їй не вірити не було.

— Та дівчина, Каріна, вона теж тебе любить? 

Тимофій глянув на бабусю. Йому зовсім не хотілося говорити зараз про це все, тому він обмежувався лиш короткими відповідями.