Розділ 34. Обіцянка

    Тімоха радісно нісся додому. Приємний присмак кохання досі гупав у грудях. Мчав до матері, бо обіцяв собі, що як тільки Каріна зізнається в своїх почуттях, розкаже все їй. Повідомить, що її безголовий синочок остаточно втратив голову. Що знайшов ту, з якою готовий одружитися хоч завтра. 

Радісно забіг до хати, став гукати матір:

— Мам, мамочко… — весело кликав її, але посмішка миттю впала з обличчя, коли він зайшов до її кімнати.

    Орися лежала на ліжку в тяжкому стані, коло неї сиділа бабуся і Оля. Всі плакали.

— Мамочко, що з вами? — припав Тимофій до її ліжка, взявши матір за руку. Та довго мовчала і лиш ледь посміхалася. Не потрібно було говорити, що їй, мабуть зараз боляче. Можливо не так фізично, як її боліла душа. Душа за своїх дітей. Жінка обережно погладила Тімоху по голові, дивилася в його очі, в яких завжди вигравали смішинки. Але зараз там була тривога, тривога за неї.

— Синку, ти в мене така добра дитина, — говорила ледь проговорюючи слова. — Ти не плач, — зловила Орися його сльозинки своєю долонею, — Я помираю, ти тепер мусиш доглядати за всіма, Олею та бабусею. Я…— на мить зупинилася хапаючи повітря. А Тімоха нічого не міг зрозуміти, лиш сильніше стискав її долоню і плакав як дитина. Цілував її руки, і знову плакав. 

— Я маю до тебе одне прохання, лиш одне синку, — говорила підіймаючи заплакане обличчя сина. — Одружися з Даринкою, — сказала з усмішкою, — Я знаю про ваші почуття. Я благословляю вас.

— Мамо, я…— почав говорити Тімоха, але сльози, відчай, нерозуміння ситуації так здавили горло, що він не міг промовити ні слова. В душі сподівався, що то лиш сон, лиш страшний сон. Завтра він встане, а мама знову ліпитиме вареники на кухні. Знову битиме його качалкою для тіста і називатиме безголовим. Знову сміятиметься, знову і знову. 

— Її сім'я дуже багато зробила для мене. Особливо Галина, її матір. Їх підтримка дала мені дожити до цього моменту. Я в боргу перед ними. Якби не ти і Олічка…ради вас я прожила так довго. Трималася як могла, але все…це кінець.

   Десь поруч схлипувала бабуся Катерина і мала Оля горнулася до мами. Жінка обіймала всіх, бо знала що то востаннє.

— Мамочко, не йди…прошу тебе, — благав Тімоха кладучи їй свою голову на груди. Не розумів, нічого не розумів. 

— Т-с-с, — заспокоювала його жінка. — Нічого не говори і не плач. Я хочу, щоб ти був таким життєрадісним, як ти був завжди. І обіцяй мені, обіцяєш? Щоб я померла спокійно…

    Тімоха дивився на неї і не знав, що йому робити. Зараз мама точно не встані вислуховувати якісь пояснення. Все, що йому хотілося говорити з нею, обіймати її, сміятися разом. Лиш би вона жили. Лиш би вона жила!

— Обіцяєш, синку? — посміхнулася жінка втомлена життям. Втомлена працею, втомлена хворобою.

— Обіцяю, — всміхнувся він їй, дивлячись в очі. 

    Орися наче посвітліла. Вона опустила голову на подушку. Провела всіх прощальним поглядом і заснула. Назавжди. Здавалося, що так красиво тихо, вмирають лиш у фільмах. Але ні, так тихо померла його матір. Ось так просто і несподівано для нього. День, що був для нього найщасливішим в житті зникнув як дим. Забравши з собою двох найдорожчих для нього людей.

    Він знову втратив голову, але цього разу від розпачу. Від болі втрати і безвиходу. Підійшов і обняв сестру з бабусею. Вони сиділи так кілька хвилин, а може й не хвилин зовсім. Відчуття часу було втраченим. Тімоха глянув на бабусю і запитав:

— Ви знали? 

— Ні, — похитала з сльозами на очах, — Орися приховувала від усіх, навіть від мене.

    Тимофій їй вірив, бо бачив в якому глибокому розпачі перебуває Катерина. Хотілося виплакатися лиш в обіймах однієї людини. Зірвався, але на виході з кімнати зустрівся з Даринкою. Та дивилася на нього з очима повними відчаю. Не довго думаючи схопила його в свої обійми. Притисла до себе так сильно як тільки могла. Не відпускала. Нікуди вона його не відпустить. Свій біль він виливатиме їй. Зрештою хлопець здався і розчинися в її обіймах. Плакав опустивши їй голову на груди.

— Даринко, мами більше немає. Більше немає…

Дівчина лиш сильніше притискала його до себе. Знову і знову. 

— Не плач, говорила пестячи його волосся. Я тут. Ти зможеш це прожити. Ми зможемо, — сказала беручи його голову в свої долоні і здіймаючи погляд на себе. 

 Тимофій не міг сьогодні тверезо мислити, не хотів думати про те, що пообіцяв матері, ні про те, що зараз говорить Даринка. Завтра, він про все подумає завтра. 

   А завтра не стало кращим. Він стояв і дивився, як тіло матері назавжди зникає під землею. Поруч стояла Дарина тримаючи його за руку. Наче боялася, що він теж зникне з її життя. А він і зникав, той Тімоха тріпало, що любив жартувати. Виходить життя теж пожартувало над ним. Але це був злий жарт. Поняття не мав, що йому тепер робити. Розумів, що не зможе порушити обіцянку матері, але й залишити Каріну він теж не зможе. Ще ні, не тепер. Вперше не хотів компанії Дарини, хоч і розумів, що дівчина в цьому не винна. Під вечір не витримав, пригнув на велосипед і помчав до тої, яку так любив. І байдуже, що вони не зможуть тепер бути разом. Сьогодні він хоче побути з нею, з своєю ромашкою. 

###

Ну, що ж мої, золоті рибки. Якщо до цього ви мовчали, то мені здається саме час щось сказати. Підтримати Тімоху, бо схоже тепер доведеться приймати рішення з головою. Як думаєте, що робитиме хлопець?