Розділ 25. Не боятися обіймів

   Тимофій підпер велосипед на лавку. Сів, глянувши в небо що чорніє. Там збиралися снігові хмари. "Певно скоро буде сніг" — подумав про себе хлопець. Ніколи й нічого він не чекав сильніше ніж Новий Рік, але не тепер. Тепер він найбільше чекав Каріну. 

   Парк переливався святковими вогнями. Їх сяйво змушувало вірити у казку. Для повного щастя не вистачає лише снігу та її. Але ось вона йде, всміхаючись йому. На голові біла шапочка, що прекрасно поєднується з її темним волоссям. Закутана у шарфик, але скоро він закутає її в свої обійми. Від одного погляду на неї Тімосі стало тепло, ні не на дворі, десь у душі. 

— Ти така красива, знаєш? — зустрів Тімоха Каріну такою фразою. 

— Ти просто такий закоханий, Тімоха, знаєш? – всміхнулася до нього Каріна. 

   Їй все більше хотілося вірити в їхню казку. Ну нехай він не багатий принц, але і вона не попелюшка. Ну нехай тріпало, що рідко коли мовчить, аби говорив лиш про неї. 

— Знаю, ромашечко, ти права, — схопив він її за талію зриваючи з місця і кружляючи в своїх обіймах. 

— Ей, а ну опусти мене на землю, ти це чого? — кричала Каріна, хоча їй це страшенно подобалося. 

— Ой, — скривився Тімоха, — Скільки ж ти важиш, ромашечко? — запитав опускаючи її на землю прогинаючись, — А з виду така тендітна виглядаєш, — всміхався. 

    Каріна прицмокнула ображено надуваючи губи. 

Вони пішли сісти на холодну лавку. 

— Чекай, ще не сідай, — зупинив її Тімоха, — Я взяв з собою плед, щоб підстелити. Не хочу, щоб твоє прекрасне місце мерзло, — всміхався Тімоха розстеляючи по лавці покривало. — Тепер можеш сідати.

   Каріна опустилася на лавку, вже не жахалася його обіймів, а навпаки горнулася всім тілом, прагнучи бути якнайближче.

— Ти знову на велику? — запитала здивовано дивлячись на Тимофія.

— Ага, — розсміявся той, — Ми з ним майже нерозлучні.

— Це прозвучить дивно якщо я запитаю чи можна ревнувати до велика? — розсміялася вона. 

— Ну можливо трішки, ромашко. Знаєш цей велосипед це останній подарунок батька на мій день народження, — сказав беручи її руки, що грілися в таких же білих рукавичках. 

— Вибач, а що з ним з твоїм батьком? — сумно запитала Каріна бачачи вперше в очах Тімохи не смішинки, а справжні сльозинки.

— Він трагічно загинув два роки тому, — пояснив хлопець опускаючи голову, — Тому цей велик такий дорогий для мене. Батько їздив на заробітки в столицю, перед останнім від'їздом він дуже посварився з мамою. Вона благала його не їхати, ледь на колінах не просила, ….а він поїхав, і більше не повернувся…

— Мені так жаль….дуже жаль, — говорила Каріна стискаючи його руку у відповідь. Було незвично бачити Тімоху ось такого — засмученого, з болем втрати, розгубленого. 

— Знаю, Карінко, — легко всміхнувся він, — З того часу я зробив для себе певні висновки…

— І які ж?

— Що треба слухатися мами, — розсміявся він.

— Мами…вони поганого нам не порадять, адже так, — підтримала його дівчина.

— Так…ну а ти вже розказала своїй мамі про мене? — запитав хитро покусуючи губи.

   Але Каріна ніяковіючи мовчала. Її мати давно розкусила, що донька закохалася, але з Каріни нічого клешнями витягнути не могла.

— Чого ти боїшся, ромашечко? — говорив він заглядаючи в її очі. — Що я ненадійний? Безголовий? — питав підводячи її обличчя легким дотиком до підборіддя. — Може воно й так, Карінко, але я не безсердечний, я той хто, безнадійно закоханий у тебе. Безнадійно, ромашечко…— повторив приставляючи свого лоба до її. 

    Сиділи опершись один на одного обличчями, він чекав, що вона щось скаже, але Каріна знову мовчала. Хоч з серця давно проривалися слова кохання, але досі не могла сказати….досі мовчала. Подумала, що скаже йому про це навесні, коли знову проростуть ромашки.

— Які плани на Новий Рік? — несподівано запитала.

— А в тебе?

— Ну я завжди святкую Новий Рік з сім'єю.

— І я теж, але пообіцяв Даринці, що разом з нею святкуватиму.

    Каріна мовчки підтисла губи. Всередині, щось неприємно сколихнулося.

— Ну, — протягнула Каріна смішно витягуючи голову, — Я тоді теж, мабуть, Антону подзвоню, — говорила стримуючи смішок.

— Не смій, — аж стрепенувся Тимоха, — Чуєш, не смій! — повторив серйозно, але Карінка лиш всміхалася.

— Хм, і чого це ? — закліпала мило очима, — тобі значить з подругою можна, а мені виходить з другом ні??

— Ага, — ствердно хитнув головою той, — Саме так, — всміхнувся.

— А не за нахабно? — підняла догори брови Каріна.

— Ні, того типа і близько до тебе підпускати не можна! А то руки забагато розпускає до тебе, — обурювався Тимофій.

— Ну..ну, можна подумати ти Дарину свою не обіймаєш.

— Мені можна …йому ні! 

   Каріна невдоволено пирхнула розвівши руками.

— Вкотре кажу тобі, що в мене до неї лише дружні почуття, — всміхався Тимофій намагаючись повернути дівчину до себе обличчям. — Ну, хочеш я вас якось познайомлю.

 — Пфф, — склала руки на грудях Каріна, — Дякую не треба. 

— А ти вже перестала боятися моїх обіймів, — говорив Тимофій легко простягаючи руки до її талії, але несподівано отримав ляпас по руках. 

— Ай, — скривився Тімоха, — Ти це чого? 

   Каріна й сама не знала чого це вона. Не те щоб вона ревнувала Тімоху до Даринки, але в серці постійно щось неприємно поколювало кожного разу, коли Тімоха згадував про неї. 

— Ну, — знизала вона плечима, — Значить досі боюся, — розсміялася.

— Боїшся, що я схоплю тебе і більше не відпущу? — сміявся він, — І затягну до себе в село, ще й корову заставлю доїти? 

— Ну щось типу, — зареготала Каріна. 

— А ти б хотіла жити в селі? 

   Каріна здивовано перекривила обличчя, нічого проти села не мала, бо й сама була з невеличкого міста, та все ж селянкою себе уявити не могла. 

— Ні, — заперечно похитала головою. 

— Мене з собою в місто забереш? — підморгнув їй Тимофій. — Тільки в мене одна умова, — витягнув палець перед собою, — велика я беру з собою, корову так і бути, залишу бабусі.