Розділ 20. Сумні новини

Дарина довго сиділа під вікнами в надії, що Тімоха таки зайде до неї сьогодні, але його все не було. Сумно. Боляче. Вирішила сама до нього зайти. Поправила волосся, одягла улюблену сукню. За кілька хвилин була у нього. Постукала, але ніхто не відчиняв. Вирішила зайти. 

— Агов, є хто в дома? — несміливо зазирнула всередину. Але дім виглядав порожнім. Але зайшовши трохи далі помітила на підлозі Тимохіну маму.

— Що з вами? — налякано припала до неї дівчина намагаючись допомогти підвестися жінці.

— Та щось стало зле, дитино. А вдома нікого.

— Давайте, я подзвоню, Тімові, — налякано говорила Даринка.

— Ні, — швидко зупинила її Орися, хапаючи за руку. — До Тімохи не треба…він, він немає знати. До мами своєї набери…— попросила опускаючи втомлено голову назад на підлогу.

    Даринка тремтячими руками дзвонила матері, та відреагувала швидко. Приїхала разом з чоловіком.

— Ох, Орисю, Орисю, занедбала ти себе, — хитала головою Галина підводячи її разом з Михайлом, батьком Даринки.

— Ай, не треба драми, не лякай он дитину, — відповіла киваючи головою в сторону Даринки, що все ще не розуміла, що ж відбувається.

— Міша, заводь машину поїдемо в поліклініку до Рівного, — скомандувала Галя.

    Дарина як налякана пташка сіла разом з батьками і тіткою Орисею в машину. Схоже її матір знала, що з Тімохиною матір'ю. Гіркі здогадки стали прокрадатися в свідомість. Даринка взяла жінку за руку, і злегка посміхнулася.

— Не хвилюйтеся, тітко Орисю, тато зараз вас швидко довезе і все…все буде гаразд. Вам там допоможуть.

    Але Орися лиш по доброму дивилася на дівча і всміхалася. В очах читалася журба і відчай.

— Ні, — похитала головою вона, — Мені вже ніхто не допоможе. Але ти Даринко, схоже можеш допомогти моєму сину.

    Орися по доброму стисла дівочу руку і якось загадково всміхнулася. 

— Тітко, Орисю, та не говоріть так…ви ще будете жити довго і щасливо, — переконувала жінку Даринка, а в самої котилися сльози.

— Скажи мені, тільки чесно, — хитро примружила очі Орися, — Любиш, мого безголового? 

    Даринка ніяковіючи потисла її руку, але все ж кивнула головою.

— Я так і думала, — всміхнулася жінка, — Ви з ним будете чудовою парою. Бо я бачу, що і він закохався. Як з'ясувалося у тебе, — підморгнула жінка до Даринки.

    Серце дівчини трепетно забилося, розум їй підказував, що Тимофієва мати помиляється, але їй хотілося вірити в цю казку. Так хотілося вірити, що саме вона та сама дівчина.

— Схоже на те, — ледь вимовила вона знизуючи плечима.

— Ну от і добре, — видихнула. — Тепер не страшно зоставляти його сиротою.

— Тітко, Орисю ну не говоріть так….— знову почала плакати Дарина.

— Ану, цить, — буркнула жінка. — В мене остання стадія раку, тож до вашого весілля я точно не доживу, але я обіцяю тобі дитинко, що воно у вас буде, — говорила дівчині тиснучи її руку. — Головне, що є кохання, ну а багатство, та наживе з часом. Тімоха в мене хлопець не дурний, трохи вітряний, але якщо любить щиро, то нікого, крім тебе, дочко, не помічатиме.

    Дарина дивилася на Орисю і сама починала вірити в те, що Тимофій це таки її доля, її щастя. І що судилося їм таки бути разом. 

— Обіцяй, дитинко, що не скажеш йому про мою хворобу. Не хочу, щоб він переставав жартувати, бо як взнає, кинеться в його серце журба швидше часу. А я не хочу, щоб так було. І попіклуйся про Олічку, полюби її як сестру, добре?

    Даринка лиш кивала ковтаючи сльози. Невдовзі доїхали до клініки. Орисі відкапали якісь препарати, і відправили назад додому, мовляв, більше ми нічого не можемо зробити. Коли вони повернулися Тімохи все ще не було. Тож Дарині нічого не залишалося як повернутися з батьками додому.

— Мам, невже нічого не можна зробити? – все ще не відійшла від шоку Даринка. 

— На жаль, Дарино. Орися вже давно хворіє, вона й мені не хотіла говорити. Скаржилася на недомагання, інколи на незрозумілий дискомфорт в шлунку, але до лікарів не спішила. Все тягнула, мовляв, дітей треба підіймати, мамі допомагати. І ось бач як воно, дотягнула до того, що вже немає що лікувати, — розпачливо розвела руками жінка. — З її домашніх ніхто не знає. Каті не казала, бо в тої і так серце хворе, діти…дітей не хотіла засмучувати, — махнула рукою Галина. — А ви про що то з нею там шепотілися в машині? – пильно глянула на доньку.

— Та так, мамо. Не важливо, — намагалася відвести її від теми Даринка.

— Люди на порозі смерті не теревенять про неважливі речі, Дарино, — глянула на неї суворо. — За Тимофія говорили? — шукала доньчині очі жінка. — Ти Даринко не дури, бо я знаю правду. 

— І яку ж? — зиркнула на неї Дарина. 

— А таку, що не любить він тебе, — суворо сказала, — Ти не думай, я нічого проти цього парубка не маю, він хороший. Але не станеш ти з ним щасливою, твоєї любові на двох не стане.

— А от і стане! — зірвалася на ноги дівчина. — Я за двох любитиму! За двох.

   Галина лиш сумно похитала головою. Жаль їй було свою доньку, що сталося з нею це нерозділене кохання. Але й Тімоху не могла вона силувати любити її. Тим паче тепер, коли його матір так сильно нездужала. 

    Вечір переходив у ніч, а Дарина все не спала. Чекала. 

"Він прийде. Він завжди заходить перед від'їздом " — переконувала себе дивлячись у порожнє вікно. І вже коли геть зневірилася, таки почула слабкий стук по шибках. 

— Даринко,— тихо кликав Тимофій.

    Радісно відчинила ставні пускаючи холодне повітря. 

— Не збудив тебе? – запитав хлопець, що якраз повертався з Рівного від Каринки.

— Ні, — розплилася в посмішці дівчина. Не хотіла запитати звідки він, бо все було і так очевидним, тож проковтнувши гіркоту усміхалася.

— Мене чекала? — підморгнув їй Тімоха.

— Ну, а може й чекала, — знизала плечима вона сумно дивлячись на хлопця, який і не здогадувався про те, що скоро залишиться без матері.

— Ти завтра знову їдеш до Києва, тому вирішив попрощатися, — говорив щиро всміхаючись. — Я тобі тут нектарнику прикупив в місті, ото завтра з'їж і мене пригадаєш.