Розділ 19. Я тебе кохаю

   Тімоха відчайдушно крутив педалі, їдучи містом, що вечоріло. Помалу загорялися ліхтарі, а в його серці закралась тривога. Щось незрозуміле шкребло десь всередині. Він розумів, що то ревність. Хоча з чого йому ревнувати? Він взагалі був не знайомий з цим почуттям. Його зовсім це не бентежило, до сьогодні. Не хотілося жартувати, хотілося на ромашкове поле. Хоча чого це він розкис? Ромашка ж не відкинула його, а значить він їй не байдужий. Але гупання серця лиш почастішало, коли помітив цих двох в центральному парку. Ну звісно, а де їм ще гуляти? Обережно опер велика на дерево. Вмостився під дубом, загрібаючи по більше жолудів. Коли кишені були повні, всміхнувся сам до себе.

    Тим часом Каріна проводила час з Антоном. Щоб там не було в неї з Тімохою, проте вони з Антоном чужими людьми точно не були. Але й надто близькими теж. Їй навіть, здавалося, що є в неї до нього симпатія, але кохання…Ні кохання схоже в неї було до Тімохи. Бо як інакше як пояснити те, що зараз вона йде за руку з Антоном, а серцем тримається за іншого. Зовсім несерйозного типа, за жартами якого не зрозуміло чи зможуть і вони колись отак пройтися тримаючись за руку. 

— То як будеш? — вдруге перепитував її Антон чекаючи на відповідь.

   Каріні стало ніяково перед хлопцем, намагалася концентруватися на їхній прогулянці, але думки постійно втікали до іншого.

— Вибач, що ти спитав? — сказала вино опускаючи очі, на що Антон лиш скупо посміхнувся і повторив:

— Спитав, чи ти будеш каву, бо можемо взяти по дорозі?

— А, так, — сказала та, мило всміхаючись. 

   Антон відійшов до кіоску, а Каріна стояла обіймаючи себе за плечі. Холодні вечори давалися взнаки, і змушували сильніше кутатись у одяг, а когось в обійми.

   За кілька хвилин повернувся Антон з двома стаканчиками кави. Простягнув один Каріні. Вже збирався відпити як відчув що щось гепнуло прямо в стаканчик. 

— Жолудь? — здивовано глянув, — Звідки він впав? — запитував оглядаючи територію. Дівчина лиш здивовано пожала плечима. — Гаразд, зачекай візьму нову, — сказав Антон викидаючи зіпсований напій в урну. Але по дорозі відчув пекучий біль на плечах. Невдоволено озирнувся, але пішов далі. Коли ще один удар жолудем поцілив в голову запропонував Каріні сісти десь всередині кав'ярні. 

— Ти не зважай, певно якісь хулігани малі.

— Які діти в такій то годині? — буркнув Антон, що тільки що спіймав ще одного жолудя в п'яту точку. — Ти, щоб сама мені по цьому парку не ходила, а то шастають тут якісь неадекватні, – невдоволено бурмотів тягнучи її з парку.

   Тимофій же задоволено потирав руки з своєї засади, от недаремно колись на волейбол ходив, от сьогодні влучність і знадобитися. Проводжав цих двох невдоволеним поглядом і в душі надівся, що це недопобачення швидко закінчиться. 

   Каріна і сама б не проти вже була піти додому, але Антон все відтягував цю мить. Намагався то обійняти її, то знову натякав на почуття. Та Каріна лиш посміхалася і ховала руку в кишені, мовляв, їй холодно у пальці. Зрештою, коли вони дійшли до її будиночка Антон сказав:

— Ну дякую за вечір, сподіваюся якось повторимо? 

— Звісно, — мило посміхнулася йому Каріна.

"Звісно повторимо" — хмикнув Тімоха, що сидів в засаді серед кущів. "Але на наступний раз я запасуся картоплею"

— Карін, я …— говорив Антон хвилюючись, — Я все ще чекаю тебе.

"А як я чекаю коли ти вже звалиш звідси" — шепотів Тимофій в якого вже ноги терпли від незручного положення.

— Антоне, я знаю. Але наразі нічого не змінилося, можливо колись…

— Можливо колись…— повторив він її фразу підтискаючи губи.

"Можливо ніколи!"  — кричав в голові Тімоха.

— Бувай, якщо щось потрібно, дзвони, я завжди поруч, пам'ятай про це.

"Але краще викинь його номер телефону і забудь про нього".

— Я пам'ятаю, — відповіда Каріна проводжаючи хлопця поглядом. Лиш коли Антон сів в машину і поїхав, видихнула. 

   Хотілося ще кілька хвилин постояти у тиші. Глянула на телефон, Тімоха так і не дзвонив. Сумно підтисла губи. Несподіваний шорох позаду довів дівчину ледь не до умлівання. 

— Не лякайся, ромашечко, то я, — почав говорити Тімоха вибираючись з кущів.

   Каріна здивовано дивилася як той обтрушується з листя, а з кишені випадають жолуді. Почала сміятися, бо зрозуміла, що атака Антона була справою рук цього безголового.

— Бачу, ромашечко, навколо тебе багато бур'янів повиростало. Треба прополоти, — говорив, зрештою, повністю звільнившись від куща. — Сьогодні цілий день в кущах сиджу, — посміхнувся він сам до себе.

— Тім, ну ти мене налякав, — сміялася Каріна.

— Ромашечко, а знала би ти як ти мене налякала коли я довідався, що тебе зірвали прямо перед моїм носом, — говорив підходячи зовсім близько. — Те, що ти дала йому свою ручку потримати, я не проти, — пожав плечима, — Головне серце не віддавай. 

— А кому віддавати? – запитала Каріна ледь дихаючи.

— Нікому, крім мене, – відповів Тімоха зухвало кладучи дівчині руку на груди. — Сьогодні ваше дихання уповільнене, у ритмі серця збої, руки в треморі. Всі симптоми закоханості у вас проявилися. Схоже, ви захворіли ромашечко, — мило всміхнувся Тимофій дивлячись в її очі. 

— Ви зможете мене вилікувати? — питала Каріна теж впиваючись в нього очима. Тімоха лиш похитав головою.

— Ні, я сам безнадійно хворий, — сказав тепер вже приставляючи її руку до власного серця. 

   Так і стояли слухаючи мелодію один одного. І нікому не було холодно в пальці, і нікому не хотілося додому. 

— То вже поливала ромашки? — несподівано знову запитав Тімоха.

— Ще ні, ось зараз прийду і обов'язково полю, — відповіла дівчина ніяковіючи.

— То ти вже зібралася втікати? — здивовано здійняв брови хлопець. 

— Ну вже пізно, — несміливо почала говорити дівчина, — Ромашки засохнуть…

   Тімоха лиш всміхнувся на таке собі виправдання. Не хотів її відпускати, але розумів, що їм обом і справді час. 

— Вибач, я не можу дарувати тобі розкішні букети чи купляти щовечора каву, але я там приніс тобі малину, якщо твоя подруга ще всю не з'їла, — жартував він, — Я простий хлопець з села, з багатства в мене лиш цей велик. Ну ще корова в бабусі є, — додав.