Розділ 18. Пізня малина

   Пізня малина була лише у дядька Сашка в селі. Він не був людиною сварливою, як тітка Зіна, проте у нього була інша проблема — сварливі гуси. А точніше один дуже задиркуватий гусак, якого Тімоха жартома називав Наполеоном. Він завжди очолював зграю і стеріг ціле подвір'я. Дядькові Сашкові навіть собака був не потрібен гусак Наполеон справлявся на відмінно. 

— Олю, Олюсічко я тебе прошу…— вже пів години впрошував Тімоха сестру сходити з ним по малину. 

   Його сестричка була малою худою пронирою, яка пролізала між штахетами у плоті.

— Та відстань ти! — буркнула мала, — Не полізу я по ту малину. Щоб мені той гусак всі ноги скусав? Йди сам.

— Ну Олічко, ти зможеш пролізти в чагарник і він там тебе не достане, а я ні… — не полишав спроб Тимофій.

— Та відвали ти! – крикнула сестра все ще ображена через той інцидент, коли брат обізвав її шпигуном.

    Тимофій нервово прикусив губи. Таки доведеться самому лізти по малину. Але чого не зробиш ради ромашки. Попелюшка в другому горішку забажала малини, буде їй малина в жовтні. Ну добре, що хоч не проліски серед зими.

    Одягнув спортивний костюм з каптуром, поправив злегка кучеряве волосся, видихнув і рушив. Взяв в кухні відерко з під морозива, підв'язав за пояс і поїхав на зустріч з Наполеоном. 

    Зупинився біля паркану, несміливо заглянув на подвір'я. Гусак Наполеон одразу запідозрив неладне, тож витягнув довгу шию і глянув на Тімоху. Хлопець одразу сховав голову назад. "От же ж халепа" — мелькнуло в Тіми в голові. Почекав кілька хвилин, знову зазирнув, гусака видно не було. Тімоха задоволено вигнув губи у посмішці. Швидко переплигнув паркан і вже хотів рвонути до малини, як звідти вилетів Наполеон. "От, же ж гад, в засаді значить сидів?" — подумав Тимофій зустрічаючись з нахабою поглядами. Наполеон випростав шию, розправив довгі білі крила і почав погрожуюче шипіти. Тут було два варіанти дременути в чагарники, або дременути з подвір'я. При чому в будь-якому випадку ногам буде непереливки. Або малина роздере, або гусак пощипає. Вибрав дременути в чагарник, так хоч малини назбирає. 

    Збирав прискіпливо оглядаючи кожну ягідку, щоб де не було якого жучка чи хробачка. Вітки нахабно зачіплялися за одяг роблячи затяжки. Мама мене скалкою затовче за новий костюм, думав Тімоха коли ще одна гілочка вчепилася в рукав. Тож він хутко закачав рукави, щоб не пошкодити тканину. Колючі гілочки одразу ж стали впиватися в голу шкіру, роздираючи до крові. Але це його не лякало, але коли щось вп'ялося в ногу він налякано підскочив. 

    "Наполеон" — виникло в голові коли він опустив очі. "Такий прорвався, гад" Тімоха став швидко вибиратися з чагарнику притримуючи відерко з малиною. Кілька ягід таки висипалося, але більшість залишилася. 

— Ну, ти молодець, Наполеон! — крикнув Тимофій гусакові коли вже був за парканом. — Гарно своє стережеш, — усміхався Тимофій дивлячись на нахабний клюв. — Але жаль мені тебе, гадину, бо все одно на розсіл підеш…я так думаю на Різдво, — реготнув сідаючи на велику.

    Наполеон невдоволено зашипів і повернувся до зграї, а Тімоха задоволено покрутив педалі в сторону Рівного.

….

    Каріна замріяно сиділа на веранді. Останні залишки тепла ще панували на дворі, проте ночі вже не були теплими. Але холоду на серці не було, навпаки, там з'являлося якесь незрозуміле тепло. Схоже дівчина вперше по-справжньому закохалася.

    Каріна намагалася зосередитися на вивчені пар, але її серце кликало її до іншої пари. До того, з ким вона хотіла створити пару. В двері постукали. Серце завмерло. "Тімоха" — майнуло в голові. Дівчина не знала куди їй бігти до дзеркала, щоб перевірити зовнішній вигляд, чи до дверей, щоб перевірити здогадку. 

    Усміхаючись зірвалася з стільчика і відчинила двері. Але на мить завмерла.

— Привіт, Каріно, — почула вона голос Антона, що стояв на порозі теж посміхаючись. В руках в хлопця був букет троянд та коробка цукерок. 

— Привіт, — несміливо відповіла Каріна. — А як ти…? — намагалася в голові скласти якісь фрази, але щось потрібних не знаходилося.

— Я маю кілька днів вихідних, вирішив заїхати до тебе, — пояснив Антон проходячи всередину. — Сподіваюся, я став для тебе приємним сюрпризом? 

— Ааа…так, так, — аж струсила головою Каріна. — Проходь, просто ти не попередив.

— Я ж сказав що хотів зробити сюрприз, — говорив простягаючи дівчині букет. — Чи ми вже з тобою навіть не друзі? 

— Та звісно друзі, Антоне. – всміхнулася дівчина, — Дякую, квіти дуже гарні.

    Каріна ховала обличчя серед квітів, думаючи що ж їй робити. Вона вже довгий період ховала своє серце від цього хлопця, сама не розуміючи чому. Антон був симпатичним, добрим, мав хорошу роботу. Йому дійсно була не байдужа Каріна і він залишався вірним покликанню свого серця. Він був старшим за неї на сім років, і зробив вже до неї стільки кроків на зустріч, проте взаємних почуттів все не відчував. 

— Я думав ми зможемо кудись разом сходити… — говорив дивлячись на Каріну, що ніяковіла.

— А, так, так, — наче вийшла з ступору дівчина, — Я тільки швидко переодягнувся і сходимо кудись, гаразд? — посміхнулася ховаючись за дверима. 

Каріна швидко шмигнула за двері, де зіштовхнулася з Лідою. 

— О, а ти куди понеслася? – здивовано запитала подруга. — Тіхома приїхав? — підморгнула вона.

— Ні, – мотнула головою, — Антон.

    Ліда вигнула губи дугою, хитро позираючи на букет.

— Та ти просто нарозхват подруго. А, Антон в курсі про це? — запитала тикаючи пальцем у вазон з ромашками.

     Каріна не відповіла лиш нервово закотила очі, на ходу збираючись.

— Лід, а що краще одягнути плаття чи джинси з худі? — запитала прикладаючи до себе одяг.

— Карін, та Антон в тебе вже давно закоханий по вуха, йому все одно. Хоч в мішку до нього вийди, а він все одно говоритиме тобі, що ти красуня.

— Лід…

— Краще худі з джинсами, а то он дощ збирається.

    Каріна швидко вдяглася, розпускаючи коси. Підвела губи блиском.