Розділ 17. Виховні розмови

   Баба Катя та її невістка Орися сиділи за столом за чаєм. Під столом на табуреті лежала качалка. Ніхто насправді серйозного наміру бити Тимофійка не мав, але поговорити все ж жінкам хотілося.

— Олю, а ну но глянь чи не йде той безголовий? — попросила Катерина свою дев'ятирічну онуку. Та невдоволено відірвалася від телефону, але все ж послухалася. 

— Нікого немає, – прицмокуючи сказала Оля повертаючись до свого заняття.

— То все ті мобілки Орисю! — буркнула бабуся спопеляючи онуку невдоволеним поглядом. — З них вся біда, кажу тобі. Ти думаєш я не бачу, як той безголовий кожного вечора на льох вилазить, щоб подзвонити? І ноги не болять, і вітер не дме, а на город годі загнати! — все бовкала стара відкушуючи печиво. — Хто ж то таке тверде печиво купив?! – гаркнула все ж продовжуючи їсти.

— Ой, мамо правду кажете за нашої молодості так не було, — похитала головою Орися. 

— Як той таке творе, то вже боюся уявити що ця ящірка мала витворятиме як підросте! – сказала Катерина зиркаючи на онуку. Та з під лоба глянула на матір з бабою і вирішила піти до себе в кімнату. Але зупинилася біля вікна і посміхаючись сказала:

— О, йде.

— Орисю, ану вставай но…і качалку не забудь, – наголосила.

Тімоха з радісним настроєм влетів до хати, але побачивши насуплені лиця мами та бабусі запитав:

— А що трапилося? Що знову сметану хтось побив? — питав відкриваючи холодильник,  — Так,  я зараз швидко до тітки Галі з'їжджу та й привезу, — почав говорити нутром відчуваючи щось не ладне. Хотів було вже вискочити з хати, і пригнути на велик як бабуся його зупинила перегоджуючи шлях качалкою.

— Не так швидко, Тимофійку, — хитро посміхнулася — Я вже нині в тітки Галі була, сметану принесла, — говорила постукуючи скалкою по дверях, — Та й ти бачу до неї зачастив, – говорила дивлячись з під лоба.

Тимофій не тямуще знизав плечима, ніби й не здогадуючись в чому тут справа.

— А ну скажи но Тимофію, де ти пів ночі шастав? — запитала мати.

— Ніде я не шастав мамо, — робив не розуміючу міміку той, — Ви ж самі мене зранку на пари будили.

— А ну цить, — приклалася качалкою йому по дупі Катерина, — Геть сором втратив матері брехати? — обурливо крикнула.

    Тімоха розтирав п'яту точку зиркаючи на прочинені двері з яких крізь щілину виглядала Олька і реготала. Він легко до неї всміхнувся підморгуючи.

— Схоже в нас тут шпигуни завелися? — говорив голосно натякаючи на Олю.

— Ти на сестру не гріши! — гримнула бабуся. — Я сама все своїми очима бачила.

— Олічко, вибач, — знову крикнув Тимофій, на що сестра ображено закрила двері.

— Ну? – мугикнула Орися.

— Що ну? — продовжував корчити дурника той.

— Тимофію, — видихнула бабуся, — Я була в Галини і все знаю, тож не здумай мені брехати…

    Тімоха ж стояв як укопаний намагаючись зібрати в голові пазлик, що поки ніяк не ліпився в одну цілісну картинку. 

— То де ти пів ночі лазив, сину? 

   Прикинув в голові варіанти відповіді. Може тітка Галя бачила його у вікно як він їхав? Вирішив не брехати, а лиш сказати не повну, так би мовити, правду.

— На ромашковому полі я був, — процідив крізь зуби мило посміхаючись.

   Бабуся кілька секунд дивилися на нього прищуруючи очі, але зрештою опустила качалку, що було хорошим знаком. Тимофій полегшено здихнув.

— От і Даринка мені сказала що ви на ромашковому полі були, — констатувала, — Значить сходяться покази, — всміхнулася. 

    А тепер Тімоха ще більше здивувався. Виходить Даринка його приклала. От мрія, а не дівчина. Таку б сестру мати, а не оту малу прониру Ольку, що постійно здає його витівки бабці і мамці.

— Ти чого це по ночах шастаєш? — питала мати, — Мало того, що вдень тебе витримати не можна, так ще й по ночах тепер тиняєшся. Ну як той вітер в полі, ну їй Богу! — пожала плечима Орися.

— Ти що, Тимофійку, вирішив мене раніше часу в могилу звести? — спитала бабуся на що внук підійшов до неї обійнявши.

— Бабуню, ну що ви таке кажете? Я вас маму, Олю люблю більше всіх на світі…ну але хто зна чи протягну так завжди, — додав цілуючи матір і бабу. 

— А ти Орисю, йди якісь деруни пожар, чи що? — знизала плечима Катя, — А то понабирали тієї сметани як з переляку.

     Оля, відчувши, що небезпека минула вийшла знову до кухні допити чай. Полізла в холодильник за сметаною до сирників, але слизька банка випала з рук просто на підлогу.

— Оля! — почулося три злісних голоси, від чого дівчина, хутро як ящірка зникла в своїй кімнаті зачиняючи двері.

   Тимофій почав реготати, а Орися прийнялася витирати підлогу. 

— А ти не регочи! Сам якось сметану розбив, — обурилася Орися.

— Так тоді ж теж через Олю було, — хмикнув він.

— Не говори мені тут багато, йди он Маньку подої, — попросила Катерина, на що Тимофій невдоволено нахмурився. — Йди, йди, ти в нас любиш з цицькатими жіночками поговорити, от я і знайшла тобі компанію. Зможеш навіть помацати, — всміхнулась бабуся. 

    Тимофій червоніючи пішов в сарай. Знову поставив табурет, взяв відро, прийнявся до справи.

— Ох, Манько якби ж моя мама та бабуся, були ж такими тихими як ти, — говорив періодично погладжуючи корову, — Гарна дівчинка, і не тому, що в тебе великі…Ай, — зойкнув відчувши по обличчі ляпас хвостом. 

    Тімосі подобалося просте сільське життя. Безтурботне, щоправда, з важкою працею. Подобалося вчитися, подобалася дівоча компанія, але останнім часом все більше подобалася компанія лиш однієї дівчини.  

Він завжди чекав вечір п'ятниці, де в кінці робочого тижня, на галявині лісу збиралася сільська молодь. Останнім часом надавав перевагу потеревенити у цей час з Каріною, але через те, що приїхала Даринка не міг не піти. Тож швидко видоївши корову та поївши шмигнув до лісу.

     Даринка сиділа навпроти вогнища і не чекала нікого крім Тімохи. Але його все не було. Вона сумно дивилася на тріскаючі поліна. Дрова швидко згорали поглинуті полум'ям, і разом з ними згорали залишки надії на їхнє спільне кохання з Тімохою. Дівоче серце відчувало, що у нього хтось з'явився. Хтось важливіший за неї. Хтось, хто дуже йому подобається або кого, він Тимофій, любить.