Розділ 15. Остаточно втратив голову.

— З'явився не запилився, — фиркнула баба Катя, побачивши Тімохин ровер у дворі. Велосипед то був, але сам Тімоха вже давно поїхав маршруткою до Рівного. А, Катерина таки заснула так і не дочекавшись його повернення. Але вона буде не вона, якщо таки не довідається де швендяв її безголовий внук. Тож озброївшись пів літровою баночкою пішла до Галини за сметаною.

— Галюсю, агов, — гукнула Катерина шукаючи жінку.

— Доброго ранку, бабу Катю, не гукайте так, мама в город поїхала дещо прикупити. А ви що за сметаною прийшли? — запитала Дарина кидаючи погляд на банку в руках старенької. 

— А так, — згадала про прикриття Катерина.

— Давайте я наллю вам, — говорила Даринка всміхаючись.

   Баба Катерина мовчки спостерігала за дівчиною. Молодою, красивою, доброю. Так, вона б хотіла таку для свого внука.

— А скажи но но мені, Даринко, а чи не було у тебе Тімохи вночі? – запитала мружачи очі.

Даринка нервово закашлялася.

— А ви чого це питаєте? 

— Бо те безголове десь зірвалося серед ночі і поїхало, — махнула рукою Катерина, — Я йому дам по дівках їздити! Я йому дам тому непутьовому! — розізлилася не на жарт бабуся. 

   Даринка вирішила врятувати Тімоху від неминучої грози на його голову. Тож знизала плечима і швидко сказала:

— Так він ж до мене їздив, — говорила крізь зуби ледь всміхаючись. 

— До тебе? — отетеріла бабуся. — Ні то звісно змінює всю справу, але скажи но мені, ви там нічого непристойного не коїли? — запитувала витягуючи з дівчини душу.

— Ні, ні ви що, лиш так прогулялися…

— Де? — продовжувала допит Катерина.

— Так, на ромашковому полі були, — на ходу вигадувала Даринка все більше червоніючи рум'янцем. 

   Бабуся смикнула з рук Даринки сметану і окинула її прощальним поглядом. Мовчки помахала пальцем в повітрі і пішла.

  Даринка видихнула. От, точно безголовий, – обурилася в голові. І куди його носило? Гірке усвідомлення, що, мабуть той, день якого вона так боялася таки настав, жорстоко вдарило у свідомість. 

   "Ех, Тімоха Тімоха, схоже не вийде таки тобі захистити мене від самого себе" — важко зітхнула дівчина. 

   Тим часом бабуся Катерина подалася до кухні на розмову з Орисею. 

— Щось коїться з нашим Тимофієм, – почала говорити гепаючи банкою об стіл.

— Мам, а чого це ви сметану принесли, наче ще ж була? — здивовано запитала Орися, ставлячи сметану в холодильник. 

— Так треба! Сметана то так, для прикриття було. Ти знаєш що твій безголовий синочок дома не ночував? — запитала бабуся сідаючи на табурет. 

— Як то не ночував, я сама його зранку на пари будила, — здивовано глянула на неї жінка.

— А отак то, — фиркнула та, — Вже геть сором втратив! Мало того що йому клепка на місці не тримається, так ще й дещо схоже не може при собі втримати, — обурливо говорила.

— Мамо! Та побійтеся Бога? Що ви таке говорите? — аж вхопилася за серце жінка.

— Я?? Та це йому треба на сповідь сходити? Де таке чувано, щоб по ночах шастати? Та ще й до дівиць молодих! 

— Та звідки ви це взяли? 

— Орисю, ти в мене невістка хороша, але деколи два плюс два не можеш додати! А куди ще може їздити молодий хлопець в ночі? — бовкала стара трясучи головою.

— Я певна, що він нічого непристойного не вчиняв.

— Я була в Даринки, каже до неї їздив,

— Ну, Богу дякувати, — аж присіла на крісло Орися відпускаючи руку з серця. 

— Але щось я в то не дуже вірю, треба ще його розпитати де їздив, звірити, так би мовити, покази, — перебирала пальцями по столі бабуся.

— Мамо, та не хвилюйтеся ви так, — присіла коло неї Орися обіймаючи, — Вам не можна у вас же ж серце хворе. 

   Катерині і справді щось стало зле, руки почали тремтіти, в очах стелився туман.

— Ти права, Орисю…йди но накрапай мені краплі ті для серця. Там на тумбі вони коло ліжка. 

   Баба Катерина була жінкою хорошою, бойовою. Та пережила вона багато. Рано стала вдовою. Сама виховувала сина. З часом життя почало налагоджуватись, з'явилася невістка внуки. Але два роки тому син загинув на заробітках в Києві, впав з багатоповерхівки. Це остаточно її надломило. У неї почалися серйозні проблеми з серцем. Хвилювання їй були протипоказані. Та вона не могла не хвилюватися. Бо любила своїх рідних. Любила невістку Орисю та її дітей — Ольку та Тимофія. 

— Схоже закохався цей безголовий, — всміхнулася бабуся, — А якщо так, то все, пиши пропало, він вже остаточно голову втратить. 

— Так, якщо ж в Даринку, то хіба це погано? — заспокоювала Орися матір простягаючи склянку з ліками. 

— Може й не погано, Орисю, — зітхнула Катерина, — Але поводиться все ж він не дуже добре, так не годиться. Хай но тільки з пар приїде, я йому влаштую! – махала рукою бабуся Катерина. 

— Мамо, ну хіба ви ж не кохали? — втихомирювала її Орися.

— Та кохала, звісно, — вже спокійніше сказала та, — Але таке нахабство ми з моїм дідом собі не дозволяли! – знову почала бурмотіти. 

— Батька на нього немає просто, — сумно зітхнула Орися.

— І то правда, — визнала Катерина, — Але нічого, ми і самі раду дамо, – почала підводитися із столу, — Де там твоя чарівна качалка, ану добувай! Треба, щоб напоготові була, – говорила відчуваючи полегшення від крапель. — Хай но тільки приїде, я йому дам нічну романтику!

###