Розділ 14. Нічна романтика

— Ромашка, ти чого трубку не береш? – радісно пригнув з ровера Тимофій бачачи, що Каріна відкрила двері.

— Та я на ніч телефон на беззвучний режим ставлю, ну а ти чого це по ночах шастаєш?? — шепотіла вона зачиняючи двері.

— Так я ж твоє бажання виконую, – всміхнувся він оцінюючи дівчину з ніг до голови.

— Яке ще бажання? – не могла збагнути Каріна.

— Ну ти ж сама сказала мені, що хочеш мене побачити, – реготав він, — Ось я! У всій красі, – говорив обводячи себе руками. — І ти теж бачу у всій красі, – підморгнув він їй.

  Лиш тепер Каріна подумала про свій зовнішній вигляд. Волосся розпатлане, одягнена в піжаму, з легким светром поверху. 

— Ти точно якийсь безголовий, Тимофію! – похитала вона головою. – Чого не покликав мене?

— Щоб твої хазяїни голову мені знесли, – хмикнув він, – за те що горланю серед ночі. Ти ж визирала у вікно, хіба не бачила, що то я? 

— Не бачила! Темно було хоч в око стрель, ти в каптурі, як я мала знати, що то ти?? Ми з Лідкою думали, що то вже маніяк якийсь, – знизала плечима вона, чим викликала в Тимофія напад сміху. 

— Хто? – аж зігнувся від сміху Тімоха, б'ючи себе долонями по колінах.

— Маніяк! — повторила Каріна, — Чи гірше того вбивця який! Ти як взагалі довідався де я живу??

— Так, прослідкував за тобою кілька днів тому. Бо не був би то я, якби не взнав де ромашка ця квітне, – сказав полишаючи ровер та підходячи до дівчини. 

— Ти точно не маніяк? – перепитала його Каріна відступаючи на кілька кроків до дверей.

   Знову її дихання стало пришвидшуватися, руки тремтіти, серце гупати. А Тимофій вже був зовсім поруч.  Дихав їй в обличчя, намагаючись зазирнути їй в очі. 

— Ні, — відповів підхоплюючи її обличчя долонею і здіймаючи підборіддя догори, коли їх очі таки зустрілися прошепотів:

— Але мене маніакально тягне до тебе, ромашечко, — говорив ніжно проводячи долонею по обличчю. — Таки є щось в тобі наркотичне. 

— В такому разі, – почала говорити Каріна відпихаючи його від себе, — Тобі краще триматися від мене на відстані.

   Тімоха всміхнувся, в думках жаліючись корові Маньці на ще одну нестерпну дівицю. 

— Я дещо привіз для тебе, — сказав повертаючись до ровера. Взяв невеликий горщик, в якому були посаджені ромашки. Підійшов до Каріни простягаючи.

— Колись одна мудра жіночка сказала мені, що якщо я хочу завоювати серце дівчини, то квіти треба дарувати з корінчиками. Бо так вони залишаться надовго, а зрізані скоро зів'януть і їх доведеться викинути, — говорив перехоплюючі її долоні. 

   Каріна взяла горщик з ромашками. І справді таких квітів їх ще ніхто не дарував. Обережно тримала розглядаючи кожну квіточку, кожен листочок.

— Дякую, це дійсно запам'ятається, — всміхнулась вона.

   Тіма дивився на неї не зводячи очей. Проста дівчина, а так непросто стає коли вона дивиться йому в очі. Так бентежно непросто…

— Ти тільки не забудь їх поливати, хоча ромашки квіти не примхливі, — говорив чухаючи потилицю. 

— Вони такі ніжні, — говорила Каріна дивлячись на квіти, — Де ти їх взяв? 

— Викопав, — відповів він, — На ромашковому полі, у нас в селі є, хочеш покажу? 

— Хочу, – сказала всміхаючись.

— Ну то давай плигай на ровер, – оживився Тимофій сідаючи за руль.

— Зараз?? — вирячилася на нього Каріна сильніше кутаючись у кофту.

— Ага, ромашка, — хитнув він головою, — А чому б і ні? 

— Ну та якось я не в тому вигляді, та й година вже не та, – вагалася Каріна переминаючись з ноги на ногу.

   Тимофій встав з ровера, обережно взяв горщик із ромашками з рук Каріни, поставив на порозі. Потім різко смикнув її за руку на себе.

— Ходімо, ромашка. Нічне поле у квітах з твоєю компанією, хіба може бути щось прекрасніше за це? 

Каріна несміливо підійшла до ровера.

— Чесно тобі кажу, що я не маніяк! — повторив Тімоха. Каріна усміхнулася і сіла ззаду на ровер.

   Дихала йому в спину, несміливо перебираючи пальці, ймовірно думала чи варто його обійняти.

— І так, ромашко треба мене обійняти, бо інакше ти не втримаєшся, — всміхнувся він відчуваючи як її руки обплели його талію. Задоволений собою він рушив. Вітер дмухав їм в обличчя, йому постійно знімаючи каптура, їй постійно тріпаючи волосся.

   Каріна обіймала Тімоху і почувалася щасливою. Наче везуть її не у ромашкове поле, а кудись в найчарівніший куточок світу. Притулилася до його спини все сильніше обіймаючи, а він лиш сильніше крутив педалі. Всміхався зустрічному вітру, відкривав серце для зустрічних почуттів. 

   Небо було всіяне зірками, поле квітами, їхні серця почуттями. Зрештою доїхавши він зупинив ровер, допоміг Каріни злізти. Бо чим він міг ще захопити дівчину? Простий хлопець з села, в якого вітер гуляє в кишенях та в голові. Який ще не любив, але схоже починає любити. У якого крім харизми, велика та корови Маньки більше нічого немає. Все що він може дати їй, це своє серце…і показати ромашкове поле під зоряним небом.

— Як тут гарно, спокійно, — говорила Каріна при обіймаючи себе за плечі. 

— Ага, шкода тільки, що скоро ця вся краса зникне. Цього року надзвичайно тепла осінь, через це вони досі квітнуть. Літом тут ще поодинокі маки були, але вже на жаль зів'яли, — шепотів Тимофій Каріні все думаючи чи не відпихне вона його знову якщо спробує обійняти її. 

— І так, — сказала вона озираючись якраз в той момент коли він простягав руки, щоб обійняти її, — Можеш мене обійняти, — але швидко уточнила, — Але не більше.

   Тимофій несміливо взяв її у свої обійми. Там було значно тепліше. І дуже приємно. Їй не хотілося нікуди тікати, а йому ніколи її відпускати. 

— Зачекай кілька хвилин…— прошепотів Тимофій їй на вушко.

Стрибнув в ромашкове поле. Наповнював долоні квітучими ромашками. Зупинився коли був вже майже оберемок. 

— Тімоха…ну ти даєш, — всміхалася Каріна, як ми то довеземо?

— Не ми, а ти, — сказав вибираючись до неї з поля і торкаючись пальцем її носа, — Моє діло нарвати, а твоє тримати.