Розділ 12. Застереження подруги

— Значить так, Карінка — почала говорити Ліда, коли вони нарешті поверталися з пар. Додому було йти три зупинки, тож вони вирішили пройтися пішки. — Розпитала я про твого Тімоху у Христі. Каже знає такого. 

— Йой, Ліда і навіщо?! Та його схоже весь коледж знає, — видихнула дівчина.

— Каже, що дівчини наче немає, – підтиснула плечі Ліда.

— Так, нащо йому одна, якщо можна багато мати, – розсміялася Каріна, хоча сама в душі раділа тому факту, що в Тимофія немає дівчини.

— І то правда, Каріно. Але каже Христя, що він бабій, ще той. Всюди де Тимофій цей, там і дівчата. Каже вона, що несерйозний він. Говорити гарно вміє, а дівчата раді слухати.

— Так, ж нехай говорить. Наче нічого образливого від нього не чути, – виправдовувала його Каріна.

— Подруго, – зупинила її за руку Ліда, – Образливо мені буде за тебе, якщо ти залишишся з розбитим серцем, – говорила вона щиро дивлячись Каріні у очі, — Бо ти завжди була щирою, а що як для нього це всього лиш гра, флірт?

— Ну це весела гра якщо так, – намагалася віджартуватися Каріна.

— Карін, я серйозно. Я не хочу, щоб тобі розбили серце, – зізналася Ліда, — Мушу визнати, що мені теж здається, що ти йому сподобалася, але чи вийде що з того? – піджала вона губи. — Він сьогодні тобі може щебетати про почуття, а завтра ще кому. На таких немає чого покладатися, – переконувала вона подругу, що лиш мовчки продовжувала йти.

— Я тебе зрозуміла, але між нами нічого немає, – відповіла Каріна пожавши плечима, — Так він пише мені, дзвонить, ми бачимося в коледжі, та і все на тому, – слабо посміхнулася дівчина. — З чого тут будувати якісь плани? Мені ніхто нічого не обіцяв, тому розслабся, добре? – сказала тепер вже Ліду беручи під руку. — Все буде зі мною добре, і з серцем моїм теж, – посміхнулася. — Йдемо якось морозива з'їмо, чи що.

— Ну-ну, – похитала головою Ліда, — Щоб ти там не казала, але він точно тобі подобається. Але я сподіваюсь, що ти таки ще не закохалася у нього? – запитала шукаючи її очі. — О, ні, ну що вже? – прикусила губу Ліда.

— Нічого не вже, – відрізала Каріна, — Не вигадуй, ти бачиш те, що хочеш  бачити.

   Ліда лиш похитала головою. Щоб там не говорила Каріна, але блиск в її очах видавав все. І марно було говорити Каріні, тримати своє серце під контролем, бо його, мабуть, таки неможливо контролювати. 

— Я бачу, що Тімоха до тебе частіше дзвонить ніж до мене Васька, – усміхалася Ліда, — Тому не треба тут мені. Але все ж Кріс, ти будь обачна з цим балаболом, добре? Христя казала, що в нього є якась подруга дитинства. Як же її звуть, — намагалася пригадати Ліда, — О, згадала, Дарина. Не знаю як Тіма, але ця подружка його, явно в нього закохана…— розповідала Ліда спостерігаючи за Каріниною реакцію.

— І що з того? В нього, мабуть не одна така подруга є, – пожала плечима дівчина, — Хоч він і бабій, як ти кажеш, ну але вже аж ніяк не схожий на зрадника і дурисвіта. Тому…— розвела вона руками.

— І до чого ж ти наївна, — фиркнула Ліда, — В цьому вся ти. Недаремно він тебе ромашкою назвав. Ти проста як п'ять копійок. Добре, облишмо цю тему, ходімо на морозиво. 

   Каріна ще насправді не закохувалася, так були якісь захоплення в шкільні роки, але щоб кохання…мабуть, таки ні. Є один хлопець, що хоче з нею стосунків, але вона не відповідала взаємністю. А може й не один такий хлопець є. Бо був в Каріні якийсь дівочий шарм, що притягував хлопців своєю чарівністю. Але, дівчина, мабуть, мріяла про чарівне кохання. Те від якого б тануло серце та дійсно тремтіли руки. 

   Коли підійшли додому, дівчата побачили на порозі букет троянд. Ліда одразу ж кинулася до квітів шукаючи записку. 

— Ех, для тебе подруго, — сказала Ліда простягаючи для Каріни білі кущові троянди зв'язані стрічкою. — Гарні такі, цікаво від кого?

   Каріна взяла букет. Серце сполохано калатало. Щось всередині підказувало, що букет цей зовсім не від Тимофія. Бо він навіть не знав, де дівчина живе. Але все ж невідомість давала солодкі марення.

— Думаю це від Антона, – випалила Ліда відмикаючи двері. — А ти як гадаєш? 

   Каріна поки не спішила відповідати. Антон дійсно не одноразово говорив дівчині про свої почуття до неї. Але Каріна не спішила будувати із ним стосунки. Хлопець він хороший, але серцю ж не накажеш. Не лежала до нього душа. Спочатку дійсно була симпатія, а чим частіше вони зустрічалися, тим більше дівчина переконувалася, що це не воно. Це не кохання. 

— Мабуть, від нього, – пожала плечима вона, — Більше немає від кого, – слабо всміхнулася.

— Та, як же ж немає? – теж усміхалася Ліда, — Вже он намалювався один. Ех, а даремно ти не хочеш зустрічатися з Антоном. Він наче хороший, та ще й симпатичний, доволі.

— Та ніхто не каже, що він поганий, – говорила Каріна шукаючи банку, щоб поставити квіти. — Просто це не те розумієш?

— А, я ж забула, ти ж в нас мрійниця! – розвела руками подруга, — Чекаєш неземного кохання, чи як? 

— Та ні, просто треба ж кохати людину правда? 

— Так ж Антон тебе кохає, це всім ясно як добрий день. Мені б Васька такі букети дарував, я б його одразу в РАЦС потягнула, а ти все мрієш про щось примарне…– зітхала Ліда, перевіряючи чи немає пропущених від Васька. Немає.

— Так і не дзвонив тобі? – запитала Каріна помічаючи засмучений вигляд подружки. 

— Неа, кудись зник паразит. Вже другий день мовчить. 

— Нічого, ще подзвонить, — заспокоювала Карина подругу нарешті знайшовши трилітрову банку.

   Обережно помила, налила свіжої води, поставила троянди. Посміхнулася. 

— Карін, в тебе тут телефон дзвонить! — покликала її Ліда, що пішла в кімнату переодягатися. Серце на мить забилося швидше, певно — Тімоха. Але екран показував ім'я Антона. Не те щоб вона не хотіла з ним говорити, просто чекала на інший дзвінок.

— Привіт, Карін. Тобі доставили квіти? – почула вона голос Антона.

— Ага, дуже красиві. Дякую тобі, — відповіда Каріна.

— Ти якась засмучена ніби, у тебе все добре?