Відлюбилося

Розділ 11. Поцілунок в губи

Місяць навчання сплинув непомітно. Даринка була щаслива від того, що зможе, нарешті, на вихідні поїхати в рідне село. Не сумнівалася, що її зустріне Тімоха і допоможе із сумками. 

   Їй сподобалося навчання, але все одно тягнуло додому. Вони переписувалися з Тимофієм, часом зідзвонювалися, але говорили лиш як друзі. Дівчина все чекала того моменту, коли він скаже, що вона хоча б подобається йому, запропонує стосунки, але цього не було. Тож вона розуміла, що рано чи пізно в Тімохи все ж появиться дівчина, справжня дівчина, яку він любитиме. І що тоді робитиме вона? Не раз думала над цим, але щоразу надіялася, що то ще буде не скоро. 

  Вона здалека побачила його, що сидів на велику і привітно махав їй рукою. 

— Привіт, Даринко. Сьогодні без квітів вибачай. Просто знав, що в тебе великі сумки будуть, а то все нестиму я, – говорив широко посміхаючись.

— Ага, а квіти несла би я, – підморгнула вона йому. — Чи ти вже всі мальви вирізав для інших дівчат? – говорила жартома штовхаючи його у бік.

— Ні, – розсміявся Тимофій. — Перецвіли просто. – пояснив прилаштовуючи її сумки на велосипед. — Ти що вирішила мені велика зламати своїми торбами? – питав посміхаючись відчуваючи як важко стало вести ровер. — Ти як взагалі там Нектаринка поживаєш?  

— Все добре, тільки за домом скучала.

— А за мною…сумувала? – спитав намагаючись тримати руль рівно, але той постійно викривлявся від ваги.

— Та звісно, особливо за твоїми жартами, – хихикнула дівчина.

— А з тобою там ніхто не жартує? 

— Тебе точно ніхто не переплюне, – розсміялася вона. 

— Ну, може які кавалери набиваються, ти в нас дівчина ладна, – всміхався він до Даринки, але ледь не втратив рівновагу від перенавантаженого ровера, — Ох хох, та й сумки теж ладні. Що ти там стільки везеш, я розумію якби вперед їхала, мама твоя там їжі всілякої навантажила, але назад? З чого такі сумки важкі? – запитував дивлячись з під лоба. 

— Не повіриш, але теж їду везу, – розсміялася Даринка. 

— В нас що магазинів в селі немає? – дивувався він, — Може чого нема, то я б тебе в город на велику звозив, купила б чого тобі там треба. 

— В нас такого немає, це тільки в столиці продають. Я і тобі смаколики привела.

— Мені? – здивовано викривив обличчя Тимофій. — Тоді треба швидше рухатися, щоб поїсти смакоти, — сказав намагаючись вистрибнути на ровер, але той зрадницьки похилився шубовтаючись разом з хлопцем прямісінько в кропиву. Даринка перелякано закрила рота руками і кинулася допомагати Тимофію. 

— Ай, ну і кусюча ця urtica! – говорив Тимофій вибираючись з хащів.

Дарина не втрималася від реготу:

— Ой, ти Тимофійку, ніщо більше не жалить як твій язичок, – сміялася вона спостерігаючи як хлопець чухає виступивші пухирці на руках. 

— І нащо я шорти одягав? – сказав сам до себе хлопець помітивши, що і ноги вкрилися пухирцями. — Казала мені мама одягати спортивки, бо холодно вечері, а я не послухав, і от на тобі, всі ноги кропивою обпік. 

— Ото будеш більше слухати маму! Мами погане ніколи не порадять. 

— Ще твої сумки на мене зверху впали, – всміхнувся Тимофій, — Мусиш виплатити мені компенсацію.

— Яку таку компенсацію? – вирячилася на нього дівчина.

Тимофій, нарешті, вибрався з рову. Повернув всі сумки назад на ровер і глянувши на Даринку сказав. 

— Ну, наприклад, можеш чмокнути мене в щоку, – всміхнувся, — Так одразу всі прищі перестануть свербіти.

— Та що ти не кажеш, перестанеш чухатися як таблетку антигістамінну вип'єш, – взяла руки в боки Дарина. 

— Так, тобі що важко, Даринко, – змахнув він руками, але згадавши про ровер швидко схопив руль назад. 

— Та ні, — підтисла вона плечима. Швидко підійшла і ще швидше хотіла чмокнути його в щоку, але він різко розвернувся і вийшло в губи. 

Тимофій здивовано, але радісно здійняв брови до гори. 

— Ну так навіть краще, без сумнівів, – говорив підгинаючи губи в зухвалій посмішці. Але за мить відчув як Даринині руки знову штовхнули його в той самий рів. І замість того, щоб схопити його за руку Даринка схопила ровер. Хоча ймовірно рятувала вона не ровер, а власні сумки від повторного падіння. 

Цього разу Тимоха приземлився в реп'яхи, щоб обліпили його одяг.

— Такого я від тебе не очікував, Даринко, – сказав Тімоха обсмикуючи колючки. 

А Даринка й сама від себе такого не чекала. Несподіваний поцілунок схоже не так подіяв її на розум.

— Пробач, я щось перестаралася, – сказала розгублено.

— Та ні, якраз ти добре постаралася, — всміхнувся він, — Твій поцілуночок був того вартий.

— Так, ану цить, а то знову пихну туди.

— Ага, тільки май на увазі, нектаринко, що цього разу я потягну туди тебе разом з собою, – здійняв він кутик рота у посмішці. 

— Ви чого так довго лізете? — почули вони голос Даринкиної мами.

— То все Даринкині сумки, тут треба було вантажівку наймати, а не мене з великом, – сміявся Тимофій.

— Матінко рідна, у що то ти знову вляпався? – запитала жінка хапаючись за голову, як побачила Тимофія всього в пухирях. 

— Та я з велику впав, – відповів той чухаючи потилицю, — Це все он сумки вашої доньки, вони певно за мене важчі.

— О…— протягла жінка, — Бач, доню як воно є, попросиш тих хлопів допомогти, а ниття то скільки, – стала розмахувати вона руками.  

Даринка лиш стримувала смішок зиркаючи на Тімоху. 

— Ніхто не ниє, тітко Галю, я переживаю за свої смаколики, що мені Даринка привезла, чи бува, часом не роздавив чого, – всміхався він, знімаючи сумки з велосипеда. 

— О, — вхопила руки в боки жінка, — А з якої то радості ти йому гостинці із столиці привозиш? 

— Я вам, більше того скажу, – хитро всміхався Тімоха, — Вона ще й поцілувала мене сьогодні, – говорив бачачи як зростає обурення на обличчі тітки Галі і сором на обличчі Даринки. А він радий старатися. 

— Мамо, та що ви його слухаєте, – спам'яталась Даринка хапаючи сумки. — Він ще не такі казки може вам понарозказувати, — червоніючи виправдовувалася дівчина.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше