Розділ 4. Крадені мальви

— О бабусю,  бачу ти сьогодні без помідорів? Все продала? – запитав Тимофій зустрічаючи бабуню посмішкою.

— Ага, просрала! – фиркнула стара. — Знову студентів понаїжджало в те Рівне. В тролейбусі не проступити. По посвідчені не хочуть брати, кажуть два пасажири максимум. 

— Бабуню, я певен, що ти їхала безплатно, — сказав Тіма обхоплюючи її за плечі. 

— Я то і їхала, і навіть сиділа, – пирхнула та. 

— То де твої помідорчики поділися, якщо не продала їх?

— Ай, — махнула рукою баба Катя, — Одна дівиця впала на них, всі роздавила. 

— Бабусю, то певно студентка, – розсміявся внук, — Ви ж самі знаєте, що треба бути досвідченим, щоб втриматися на ногах в траліку.

— Та я знаю, – бовкнула баба Катя. — Там ще сьогодні той Валєра за кермом. – невдоволено труснула головою стара. — Та він як кермує, то хай Бог милує. Та він по житті Валєра, що тут казати.

Тимофій розсміявся. Обожнював бабусю за почуття гумору, від неї його і перейняв.

— Хоч симпатична?

— Хто? – запитала бабуля поправляючи окуляри.

— Ну студентка та…

— А тобі одне в голові, – роз'ятрилася стара, — І в кого ти такий бабій?

— Певно в діда, — хмикнув Тімоха.

— О це вже точно, — він любив жіночу увагу, царство йому небесне. 

— Бабусю, а мені завжди здавалося, що він тебе любив, — підморгнув він до бабусі. 

— Вмієш, ти Тимофійку меду в вуха налити, – захитала головою баба Катерина.

— А цим вже я в тебе бабуню пішов, – розсміявся Тімоха. 

— Слухай, а чи не пішов би ти звідсіля? – гримнула вона. — Бо зараз на город вишлю, помідори сапати!

— Все бабуню, мене нема, – швидко підняв руки Тімоха ховаючись за дверима. 

— Ти куди це зібрався? – почув позаду себе голос матері Тимофій. 

— Та в Рівне великом мотнуся, – посміхнувся про себе, – бабуня каже там нові студентки понаїжджали, – розтер він долоні.

— Ні ну ти глянь но, – пирхнула Орися, – невиправний просто, так тих дівчат любить. 

— Та він ще просто справжнього кохання не нюхав, – сказала баба Катя. — Мій, теж такий був, поки мене не зустрів. Потім вже на інших навіть дивитися не хотів. – згадувала стара з сльозами на очах.

— А я думав бабуню, це ти просто не дозволяла. Не дарма ж ви з мамою так вправно качалкою орудуєте. Крок вліво крок вправо і все, – сміявся Тимофій швидко взуваючись. 

— Зараз я на твоїй спині нею поорудую! – зірвалася баба Катя на крик. – Ти подивися на нього. 

Але Тимофій вже був за дверима. Швидко їхав ровером селом оглядаючи сусідські грядки. Шукав якісь пристойні квіти. В баби Зіни завжди найкращий вибір був, тут і спинився. Але до чого ж сварлива та баба Зіна, як застане за крадіжкою одною качалкою тут не обійдеться, може і свого пса спустити. Але чого ж не зробиш ради посмішки Нектаринки. Швидко переплигнув паркан. Мало не перечепився. Першими впадати в око мальви. Деякі були такими високими, що навіть перевищували його. Такі високі не годяться, бо поки донесе переломить їх усі. Треба нижчі пошукати. Зрештою зірвав кілька найпишніших. З рожевими квіточками. Вже збирався назад, як відчув, що хтось схопив його за комір футболки.

— Ах, ти ж паскудник безголовий! – почув під вухом голос баби Зіни. Квіти тут мені видумав нарвати, та я тобі зараз голову відірву! Подивися на нього, – кричала тягнучи за собою з городу. 

— Ай, та легше, бабу Зіно, а то футболку подерете, – говорив Тимофій всередині сміючись з цієї ситуації.

— Добре, тоді за вуха тягтиму, – гаркнула стара випускаючи, на що Тімоха кинувся вперед утікати, але баба Зіна підставила палицю на що він перечепився і гепнув прямо на дорогу. Стара швидко схопила його за вухо підводячи : — Не так швидко, розумнику. Вставай підемо до твоєї баби Катьки!

— Та обережніше ви, – попросив Тімоха. — Он уже одне стебельце зламалося, парна кількість квітів буде. А я ж не на похорон зібрався, а до дівчини, – попросив айкаючи подаючись за Зіною.

— А ти певен, що не на похорон? – бовкнула та сильніше тягнучи за вухо.

— Та легше ви, а то клаповухим стану, а дівчата клаповухих не люблять, – намагався навіть тут жартувати Тіхома. 

— Нічого, в тебе не тільки вуха великі, а й язик такий. Якраз врегулюю.

— А велик? Дайте хоч велик забрати!

— Ага, щоб ти сів і педалями накивав!? – розсміялася та. — Щас! Нікому твій металолом не потрібен. 

Тягла баба Зіна Тімоху за вухо через все село, а він тяг за собою букет із мальв. Кричала, а він лиш сміявся. Сусіди виглядали через вікна, але коли побачили це комбо спокійно поверталися до роботи. Певно, то вже було не вперше. Коли проходили повз хату Нектаринки, він побачив її у вікні. Привітно махнув вільною рукою, вона лиш посміхнулась, але в її очах він зловив хвилювання. 

"Хвилюється за мене", – всміхнувся він собі. 

— Катька! Катька! – кричала як навіжена баба Зіна дійшовши до двору Тімохи і нарешті відпускаючи його вухо. Воно і справді наче збільшилося в розмірах і розчервонілося. 

— Та що вже сталося!? – вибігла з хати Катерина взявши руки в боки.

— На ось, подивися! – відповіла баба Зіна вказуючи на Тіму пальцями. — Колись твій дід крав для тебе квіти в мене, тепер твій внучок безголовий! — кричала баба Зіна, розчервонівшись від гніву. — Краде і навіть не червоніє! 

— Та як ж не червоніє, он які в нього вуха червоні, – кивнула головою в сторону Тімохи бабуся.

— Ага, якби ж то. Та то я йому ледь вуха не повідривала! 

— Ну то значить все чесно, Зіно, ти його вуха, він твої мальви, – посміхнулася Катерина. — До речі гарні вибрав, – сказала до внука на що той розсміявся.

Баба Зіна роздулася від нового приступу гніву, і вже збиралася щось сказати, але Катерина її перебила.

— Ну їй Богу, Зіно, що тобі квітів шкода для гарної дівчини. В тебе там скоро в тих хащах гадюки розведуться і будуть повзати. І тим разом з ними, якщо будеш так постійно шипіти і отрутою плюватися. Ну?

Баба Зіна була вже доведена до ручки, дійсно шипіла і плювалася отрутою на всі сторони, але зрештою присаджена суперницею розвернулась і пішла. Тімоха дивився у слід Зіні і всміхався, з його бабунею він точно не пропаде.