Розділ 2. Вареники без сметани

— Мам, а чого це ти з качалкою в руках? – запитав Тимофій, швидко цілуючи матір в щоку, щоб знизити градус її гніву. 

— Так ось, варенички ліплю, – відповіла та, вказуючи на стільницю, повністю закладену  пирогами. 

— А я вже думав, що ти мене качалкою зустрічаєш, – посміхнувся він, облизуючи губи від смакоти, яку мама завжди вміла готувати. 

— Як будеш багато базікати і морочити дівкам голови, то і тебе вгрію нею, – сказала, демонстративно здіймаючи качалку вверх. — Провів Даринку? 

— Ага. 

— Ти хоч її не ображав? Бо ти вмієш всяку дурню ліпити, – сказала мама, закидаючи порцію вареників в киплячу воду. 

— Мам, ну не буду ж я ліпити вареники, це найкраще в вас виходить, – посміхнувся про себе, пригадуючи приємний вечір. 

— Язик в тебе завжди добре працював, Тіма, а от голова інколи не дуже! Ти Даринці голову не крути, вона дівчина хороша, я б не проти таку невістку мати, – говорила жінка, ніби мимоволі, але краєм ока спостерігаючи за сином.

— Мам, та яка невістка? – розсміявся Тимофій. — Мені навіть двадцять немає, – говорив, зовсім не сприймаючи слова матері серйозно. 

— Та я ж не говорю тобі вже завтра одружуватися, – знизала плечима жінка, періодично помішуючи вареники, — Лиш так приглянутися, прислухатися. Може приглянеться хто? 

— Та на все свій час, – посміхнувся Тіма, підходячи до неї і цілуючи в щоку, а сам заглядав чи готові вже варенички.

— Але як тобі Даринка, подобається?

— Мам, та як мені може не подобатися дівчина з такими формами, – говорив він, жартома зображаючи руками дві кульки. 

— Ах, ти ж безстидник безголовий! – сказала жінка, а Тіма відчув, як його запекла спина. Схоже, мама все-таки вгріла його качалкою по плечах.

— Ай, мамо. Це за що? 

— За базікання! – відповіла зрештою, зливаючи воду з вареників. — Даринка дуже мила і, схоже, ти їй подобаєшся.

— Мам, а кому я не подобаюся? – запитав він, вже дістаючи тарілку для вечері. Але замість порції вареників отримав ще одну порцію качалкою.

— Мам, та за що? – сміючись, знову запитав Тіма. 

— Якби могла, то ще б по язику твоєму довгому дала б, – розсміялася мати. — Сідай вже, тільки сметану дістань з холодильника. — Але за кілька секунд почула дзенькіт розбитої банки.

— От ти в мене не тільки безголовий, а ще й безрукий? – запитала жінка, взявши руки в боки, очима знову шукаючи качалку. 

— Так хто ж так закриває кришкою сметану? Треба ж до кінця притиснути. Це, мабуть, знову Олька так недозакрила, – говорив, обтрушуючи залишки сметани з пальців. 

— А очі тобі на що? – кинула матір. — Як на щось інше витріщатися, то ти так зразу, а як помітити, що сметана не добре закрита, так ти наче осліп? 

— Ну все, мамочко, не горлань, – сказав, знову цілуючи її в щоку. – Я зараз на велика і швидко до тітки Галі заїду, вона поділиться сметаною, — заодно ще раз на нектаринки подивлюся, – додав, посміхаючись. 

— Які ще нектаринки? – здивовано запитала матір, витираючи сметану ганчіркою. 

— Даринчині, – сказав, переступаючи білу рідину. 

— Ні, ну ти точно безстидник безголовий, – говорила матір, поцілюючи в його спину рушником. 

— Мам, дякую, що не качалкою, – кинув він матері, ховаючись за дверима.

— Та йди вже, – сказала мати, повністю прибравши залишки сметани з підлоги. Потім підвелася і гукнула доньку:

— Оля, а ну ходи-но сюди!

   На велику Тимофій заїжджав до Даринки рівно за одну хвилину. Підійшов до її вікон, настирливо постукав. За кілька секунд у вікні показалася Даринка. Відчинила вікно і запитала:

— Ти що це тут робиш? 

— Та хотів тебе ще разок побачити, – посміхнувся він до неї, спостерігаючи, як та шаріється. Він лиш посміхнувся про себе і запитав:

— Сметана дома є?

— Що? – здивовано закліпала дівчина очима. 

— Сметана, — повторив він, посміхаючись. — Я тільки що розбив вдома, а вареники треба ж зі сметаною їсти, так? 

— Так, – відповіла Дарина, пронизуючи його поглядом. 

— То поділишся? 

— Чим? — не могла второпати дівчина.

— Так ж сметаною. Ти ж сама бачила, яка в моєї мами качалка міцна, — посміхнувся він, викликаючи новий приступ жару до її обличчя. 

— Ааа. Ну то проходь, — сказала, зачиняючи вікно.

— Доброго вечора, тітко Галю, – сказав Тіма, проходячи до хати.

— Проходь, Тимофійку. З мамою все гаразд? – запитала жінка.

— Так, я за сметаною приїхав, бо як не привезу, хтозна, чи зі мною все гаразд буде, — жартував хлопець, поглядом зустрічаючись з Даринкою.

— А баночку привіз? 

— Та якось не подумав, – почухав він потилицю.

— Ну от не подумав, – буркнула жінка. — Куди я тобі тепер ту сметану литиму? В долоні тобі? Ти ще мені минулу баночку не повернув, – дратувалася жінка, нишпорячи в пошуках місткості. 

— А я вже і не поверну, – прошепотів Тіма Даринці на вуха. — Розбилася, через те і приїхав по сметану, – підморгнув він Дарині. — Тітко Галю, можна швидше, там пироги остигають.

— Якби ти швидко так мізками перебирав, як оце язиком, Тімка, то всім би добре було, – сказала жінка, зрештою передаючи хлопцю півлітрову баночку зі сметаною.

— Дякую, тітко Галю. У вас найсмачніша сметана в селі і найгарніша донька, – сказав Тіма, намагаючись задобрити розлючену сусідку. 

— Ну хоча б щось ти тямуще за вечір сказав, – подобріла тітка Галя, а Дарина ніяково поглядала на матір. Тіма жестом голови покликав Даринку, та ж одразу зрозуміла його натяк.

   Тіма вийшов з хати, на мить знову зупинився коло її вікна, де його вже чекала Даринка. 

— Ти коли знову в столицю на навчання? – запитав в неї, коли та відчинила вікно.

— В понеділок зранку їду.

— Жаль, що літо так швидко минуло. 

— Мені теж, – посміхнулася Дарина. — Ти вже он на останній курс переходиш, а мені ще 4 роки в університеті вчитися. 

— Так, бо я ж в коледжі вчуся, а ти в нас будеш педіатром. Куди мені до тебе, – говорив Тіма, думаючи, куди б краще пристроїти сметану на велику, щоб бодай цю не розбити.