Розділ 1. Друг дитинства

   Серед вечірнього лісу палахкотіло полум'я. Навколо нього гуртувалася молодь. Але посередині завжди був він. Про таких кажуть, що вони – душа компанії. Веселий, енергійний та доволі таки симпатичний юнак. Він щось розказував, а дівчата заливалися дзвінким сміхом. Але раптом, серед цих всіх дівиць, він поглянув і на неї. Вона сиділа напроти, по той бік полум'я, не зводячи з нього очей. 

— Дівчаточка, вибачайте. Але мені вже час, – посміхнувся він, вириваючись з надокучливої жіночої компанії. І прямуючи просто до неї. 

    Вона ніяковіючи посміхалася, вбираючи у себе тепло від вогню. Але тепліше всього їй було від його посмішки, що належала зараз лише їй. 

— Ну що, Даринка? По домах? – запитав він її, підморгуючи. 

— Давно пора, – відповіла дівчина, намагаючись вхопити його за долоню. 

— Хочеш, як в дитинстві, пройтися за руку? – посміхнувся він їй, даючи руку. 

— Ага, а чом би й ні? – зарум'янилася дівчина, відчуваючи на своїй спині заздрісні погляди. 

— То, може, й на руках тебе понести? – хитро примружився він. — Я часто так робив в дитинстві, – сказав він, підхоплюючи її на руки, від чого вона аж зойкнула від несподіванки. 

— Мене зараз зжеруть інші дівчата, – розсміялася вона, пригадуючи їхні дитячі витівки. 

— Не подужають, – пожартував він. — Такою, як ти, поперхнутися можна, занадто великі форми, – говорив, опускаючи погляд на її груди. 

— Ах ти! – обурилася вона з посмішкою. — Так, а ну опусти мене, негайно! – стала кричати, гепаючи його по плечах. 

— І втратити такий гарний вид? – знову жартував він. — І не подумаю! 

— От же ж негідник, – продовжувала обурюватися дівчина.

— Та про що ти, Даринка? Я про обличчя твоє говорю, а ти про що думаєш? – сміявся він, зрештою опускаючи дівчину на землю. 

— Ніколи більше не смій брати мене на руки! – кричала, обурюючись, намагаючись утекти. Але він схопив її за руку, притягуючи до себе. Поглянув в очі, посміхнувся, обдаючи теплим поглядом.

— Ти така мила, коли злишся, — розсміявся він, – розчервонілася вся… Але, знаєш, рум'янець тобі йде, бурячок, – прошепотів на вушко. 

— Та сам ти буряк! – гаркнула вона, не в силі більше дивитися в цей пронизливий погляд. — Та ну тебе, – сказала, йдучи, тупаючи ногами в протилежному напрямку. 

— Ее, Даринко…– говорив він, чухаючи потилицю. — Ти трохи не в ту сторону йдеш, чи ти зібралася в лісі ночувати? 

   Дарина розгублено зупинилась. І як цьому парубку постійно так вдається морочити їй голову? Злилася не стільки на нього, скільки на себе. І як можна було закохатися в цього несерйозного типа, який крутив голову майже усім дівчатам в селі і не тільки. 

— Чи це я так пагубно на тебе впливаю? – хитро сказав він, підходячи до неї. Вона відчула його дихання на своїй потилиці, швидко розвернулася, хотіла сказати щось обурливе, але врізалася прямо в його груди, на що він швидко розсміявся і видав:

— Хотів би я зараз помінятися з тобою місцями. 

— Ну все! – не втрималася вона, б'ючи його долонями по грудях, –далі я сама дійду. 

— Та не говори дурниць, – вже серйозно говорив він. — Давай сюди руку, – сказав, схрещуючи їхні пальці. — Ось так краще, Даринко, – додав, посміхаючись. 

   Вона не стала пручатися, бо хотіла би, щоб так було завжди. Він і вона, їх схрещені пальці і більше нікого навколо.

Дарина була закохана в Тимофія з дитинства. Вони виросли разом в одному селі і були сусідами. Тіма завжди ставився до неї тепло і по-особливому. Але чи є в нього симпатія до неї, дівчина не розуміла. Бо той завжди все ховав за жартами. Він точно виділяв її серед інших дівчат, але, мабуть, таки не виділяв, як ту особливу. 

— Пам'ятаєш, як ми малими часто втікали до лісу? – запитав він, дихаючи сосновою свіжістю.

— Пам'ятаю, а ще пам'ятаю, як боляче було бігати по шишках босими ногами, – говорила Дарина, пригадуючи минуле. — Як ти розплакався, коли я пхнула тебе прямо у кропиву, – посміхнулася вона. 

— Так, бо це дійсно страшенно пекло! Я два дні в пухирях ходив, а потім мама ще й мені кропивою додала, коли дізналася, що я до лісу ходив сам та ще й тебе з собою брав. 

— Ти, як герой, завжди відгрібав за двох, – посміхнулася Дарина. — Завжди вину за все брав на себе. 

— Даринка, я завжди тебе захищатиму. Я не дозволю комусь ображати тебе, – сказав, сильніше стискаючи її долоню.

   Вона лиш посміхнулася, бо насправді найбільшого болю завдавав їй саме він. Адже їй хотілося не просто бути подругою дитинства, а його дівчиною, а в майбутньому навіть дружиною. Але він ніколи не говорив з нею на цю тему, хоч і дівчини у нього теж не було. А от претенденток на його серце хоч відбавляй. Це дратувало її і веселило його. 

— Я знаю, – кволо посміхнулася вона. 

   Несподіваний хруст позаду змусив Дарину здригнутися і опинитися в обіймах Тіми. Він дивився на неї з свого метра дев'яносто і посміхався. 

— Це всього лиш собака, бурячок, – тикнув він їй пальчиком по носі. Від чого Даринка знову почервоніла. 

— Не називай мене бурячком, – відсторонилася від нього вона. 

— А як ти хочеш, щоб я тебе називав? – запитав він, виймаючи з неї душу чіпким поглядом. 

"Коханим бурячком" – подумки відповіла йому, обіймаючи поглядом. 

— Дарина буде в самий раз. 

— Ну це ж скучно, – розсміявся він. — Гаразд, буряком бути тобі не сподобалося, то як на рахунок Даринки-нектаринки? 

— Ну вже краще, – прижмурилася вона, посміхаючись. 

— Ти така ж соковита, – сказав той теж, примружуючись і хитро опускаючи очі.

— Але ж ти, — знову гримнула його Даринка і, беручи за руку, потягнула додому.

— Нектаринко, ну куди ж поспішаєш? — запитав, приймаючи її долоньку у свою. 

— Завтра рано вставати, – відповіла, тягнучи його за собою. 

— Так і мені теж, але з тобою я хоч до ранку можу гуляти…нектаринка. 

"От чому він так робить?" – думала дівчина, кожного разу відчуваючи, як стискається її серце від його таких от фраз. Ніби приємних, але водночас без ніякої конкретики. Ніби сказаних для неї, але з дружнім підтекстом. Ніби він все-таки поруч, але не разом з нею.