1

Розділ 1: Тіні за дошкою

Жовтень завжди був улюбленим місяцем Софії. Не через гарні пейзажі чи затишні вечори з гарячим чаєм, а через відчуття змін, що висіло в повітрі. Стара будівля їхньої гімназії, з її високими вікнами та потемнілою цеглою, особливо гарно виглядала під золотим осіннім сонцем. Але цього року, з приходом жовтня, Софія відчувала не лише зміни, а й щось інше – холодний, дратівливий шепіт, що ніби виходив зі стін.

Софія не була з тих, хто вірить у привидів чи містику. Вона довіряла фактам, логіці та власному гострому розуму. Тому, коли під час чергового чергування в класі історії, вона вирішила допомогти вчительці розібрати захаращений куток, її цікавість була суто практичною.

— Софіє, будь ласка, перевір, чи немає там, за старою дошкою, якихось забутих матеріалів. Директор хоче все викинути, — попросила пані Аліса, їхня вчителька історії, літня жінка з окулярами, що завжди сповзали на ніс.

Стара дошка, закинута в куток, була завалена пилом та павутинням. Софія обережно відсунула її, і за нею, у вузькій щілині між стіною та дошкою, побачила щось, що виблискувало. Вона просунула руку і витягла невелику, пожовклу від часу світлину.

Фотографія була дивною. На ній був зображений клас учнів, приблизно того ж віку, що й Софія, але одягнені вони були у старовинну форму 70-х років. Учні стояли у затемненій класній кімнаті, дуже схожій на їхню, але з розбитими вікнами. Їхні обличчя були спотворені страхом, очі розширені, а деякі діти навіть вказували на щось невидиме, що було за кадром. Над головами учнів, у повітрі, ніби висіли ледь помітні тіні, схожі на дим, але з химерними обрисами.

Софія перевернула світлину. На звороті, крім дати — «1975 рік. Клас №13», — були намальовані дивні символи: перекреслений нотний ключ, зламаний годинник і птах, що падає з неба. Усе було обведено тонкою, ледь помітною лінією, яка немов пульсувала холодним синім світлом.

Вона відчула, як холод пробіг по спині. Це не було просто стара фотографія. Це було щось моторошне.

Тієї ночі Софія не могла спати. Світлина лежала на її столі, і щоразу, коли вона закривала очі, бачила ті спотворені страхом обличчя. У її голові звучав тихий, ледь чутний шепіт, наче хтось кликав її з темряви. Здавалося, він доносився з вулиці, звідки осінні тіні лягали на її вікно, перетворюючись на химерні, рухливі фігури.

Наступного дня в школі Софія почувалася дивно. Коридори здавалися довшими, клас №13, повз який вона завжди проходила, тепер викликав незрозуміле відчуття тривоги. Цей клас був завжди зачинений, його вікна забиті дошками, і про нього ходили різні легенди, але Софія ніколи не звертала на них уваги. Досі.

Вона зустріла свого кращого друга Макса під час великої перерви. Макс був протилежністю Софії: завжди на позитиві, захоплений комп’ютерними іграми та останніми ґаджетами, але неймовірно вірний і завжди готовий до будь-яких пригод.

— Ти виглядаєш, ніби побачила привида, — сказав Макс, жуючи чіпси. — Нічна зміна за підручниками з історії далася взнаки?

— Гірше, — Софія протягнула йому світлину. — Подивись.

Макс взяв фотографію, уважно роздивився. Його посмішка поступово зникла.

— Ого. Це справді моторошно. Що це за клас? І чому вони всі виглядають так, ніби зараз кричатимуть?

— Клас №13. 1975 рік. Це все, що я знаю. І про цей клас є купа легенд про зниклих учнів.

Макс перевернув світлину, розглядаючи символи.

— Перекреслений нотний ключ, зламаний годинник, птах, що падає, — він задумливо потер підборіддя. — Це наче якісь ієрогліфи. Дуже дивно. Холод відчуваєш?

— Так, — Софія кивнула. — Коли я знайшла її, було відчуття, що холод виходить звідти. А вночі я чула шепіт… І тіні на вікні здавалися… живими.

Макс, незважаючи на свій скептицизм, завжди мав чуття на справжні таємниці. Він бачив, що Софія налякана, але її очі горіли цікавістю.

— Окей, я не вірю в привидів, але це пахне загадкою, — сказав Макс. — Якщо це детектив, то ми маємо стати детективами. Де починаємо?

— Шкільний архів. Потім — старі вчителі. А потім… ми повинні потрапити до класу №13.