Глава 16 Компас

Тиша, що запанувала у зруйнованому дворі, тривала нескінченно довго. Рука Лінь Мей все ще легко торкалася його передпліччя, і цей простий дотик був якорем у бурі емоцій, що вирувала між ними. Вона не відводила погляду, дивлячись на нього з тихим, непохитним розумінням, що роззброювало сильніше за будь-яку зброю.

Нарешті, Ао Хей повільно, майже нехотя, відсторонився, розриваючи фізичний контакт. Але він не міг розірвати інший зв'язок — той, що тепер існував між їхніми душами. Він різко розвернувся і пішов до краю двору, зупинившись біля напівзруйнованої стіни. Він стояв спиною до неї, його постать була напружена, як натягнута тятива. Він намагався відбудувати свої стіни, але тепер вона знала, що за ними ховається, і бачила кожну тріщину.

Він мовчав, і вона не порушувала його мовчання. Вона дала йому час. Час, щоб зібрати уламки своєї розбитої броні.

Коли він нарешті заговорив, його голос був глухим, позбавленим звичної металевої різкості.

— Вони не зупиняться, — промовив він, дивлячись на далекі, оповиті туманом вершини. — Тепер, коли вони знають, що я живий, і знають, що ти зі мною, вони будуть полювати.

— Я знаю, — тихо відповіла вона.

— Ти не знаєш, — він повільно обернувся, і в його срібних очах була холодна, смертельна втома. — Ти не знаєш, на що вони здатні в своєму прагненні до «порядку». Вони бачать всесвіт як досконалий механізм. А все, що не вписується в їхні креслення — почуття, вільна воля, хаотична сила, твій унікальний дар — це помилка. Деталь, яку треба виправити або знищити.

Він зробив крок до неї.

— Вони полюватимуть не лише на мене. Вони полюватимуть і на тебе. Ти для них така ж «аномалія», як і я. Твій дар бачити душу речей — це втілення хаосу, який вони так ненавидять.

Його слова не налякали її. Навпаки, вони принесли дивну ясність. Її шлях більше не був просто наслідком угоди. Її доля тепер була нерозривно пов'язана з його.

— Отже, ховатися більше немає сенсу, — сказала вона. Це не було питання.

Він ледь помітно кивнув.

— Ховатися — означає чекати, доки вони знайдуть нас. Час переходити в наступ. Ми маємо знайти їх першими.

Він підійшов до плаского каменю посеред двору і гострим уламком іншого каменю почав креслити на ньому карту. Лінії з'являлися швидко, впевнено. Це була карта, яку він носив у своїй пам'яті.

— Орден використовує стародавню мережу для спостереження за світом, — пояснював він, не піднімаючи голови. — Вони називають їх Шпилями Спостерігачів. Це вежі, збудовані на перетині могутніх енергетичних ліній. Звідти вони можуть бачити майже все. І саме звідти вони, скоріш за все, і знайшли твій клан.

Він вказав на одну точку на карті.

— Найближчий шпиль знаходиться тут, — сказав він, — у Серці Гір, що Розкололися. Це одне з найнебезпечніших місць у світі. Але це і наш єдиний шанс.

— Шанс на що? — спитала Лінь Мей, схилившись над картою.

— Шанс знайти їхній слід. Якщо ми зможемо непомітно дістатися до шпиля, твої очі зможуть побачити залишковий енергетичний відбиток їхньої присутності. Як нитку в голці. І якщо ми знайдемо цю нитку, ми зможемо розплутати весь клубок.

Він випростався і подивився на неї.

— Але це буде майже неможливо. Шпилі охороняються. Не лише воїнами, а й складними закляттями-пастками, ілюзіями, що зводять з розуму.

— Ти навчив мене шукати слабкості, — відповіла вона. — Будь-яке закляття, будь-яка ілюзія має свою структуру. І розлом.

В його очах промайнула тінь посмішки. Вперше за довгий час.

— Так, навчив.

Він простягнув руку і стер карту з каменя.

— Відпочивай. Нам потрібні будуть усі сили. Завтра на світанку ми залишаємо це місце.

Він пішов до своєї келії, залишивши її саму.

Лінь Мей дивилася на порожній камінь. Вона більше не відчувала страху. Лише холодну, ясну рішучість. До цього моменту вони тікали. Виживали. Тепер у них був напрямок. Був компас, що вказував шлях у саме серце ворожої території.

Вона торкнулася амулета, що висів у неї на шиї. Шматочок її дому. І подумки попрощалася з ним знову.

Шлях тіні закінчився. Починався шлях мисливця.