Координати смерті

«Лада» Яра летіла проспектом Шевченка, ігноруючи світлофори, які, втім, і так не працювали через блекаут. Виття сирени повітряної тривоги, здавалося, вібрувало в самому шасі автомобіля, зливаючись із ревом мотора.

— Бойко не відповідає! — крикнув Голуб, стискаючи телефон. Сержант Бойко був тим самим єдиним патрульним, приставленим до Мар'яни на «безпечній квартирі» на вулиці Кондратьєва.

— Тому що це не випадковий збій зв'язку, Андрію. Це зачистка, — процідив Яр, стискаючи кермо до побіління кісточок.

У голові Яра пульсувала одна думка: Микола зрадив Ніну двадцять років тому. Зараз він продав Мар'яну, щоб купити мовчання «Ведмедя». Історії повторюються, якщо їх не зупинити.

Двір на вулиці Кондратьєва зустрів їх мертвою тишею та темрявою. Вікна багатоповерхівок були темними проваллями — місто дотримувалося світломаскування. Тільки десь удалині гавкали собаки.

Патрульна машина стояла біля під'їзду. Дверцята водія були прочинені.

Яр вискочив на ходу, вихоплюючи пістолет. Він підбіг до машини. Порожньо. На асфальті, ледь помітний у світлі місяця, виблискував поліцейський жетон.

— Вони вже тут, — шепнув він Голубу. — Нагору. Четвертий поверх. Тихо.

Ліфт не працював. Вони піднімалися сходами, ступаючи слід у слід. На майданчику третього поверху Яр побачив тіло. Сержант Бойко лежав долілиць біля сходового прольоту. Яр швидко перевірив пульс. Живий. Удар по потилиці. Професійно, але грубо.

Згори, з четвертого поверху, долинув приглушений жіночий зойк і звук удару.

Яр махнув Голубу: — Ти береш лівий бік, я правий. На рахунок три.

Двері до квартири Мар'яни були вибиті. Всередині, у вузькому коридорі, танцювали промені тактичних ліхтариків.

— Де архів, суко?! Відповідай, або я прострелю тобі коліна! — хрипкий чоловічий голос.

— Я не знаю! Тато не казав! — голос Мар'яни зривався на вереск.

— Тато сказав, що ти знаєш! Він продав тебе, дурепо! Кажи!

Яр не став чекати. Він увірвався до квартири, використовуючи темряву як союзника.

— Поліція! Кидай зброю!

Спалах пострілу осяяв коридор, на мить вихопивши силуети двох чоловіків у камуфляжі без розпізнавальних знаків. Куля вдарила в одвірок за сантиметр від голови Яра.

Яр вистрілив у відповідь, цілячись по ногах найближчого нападника. Той повалився з криком.

Другий, який тримав Мар'яну за волосся, спробував прикритися нею як щитом, наводячи пістолет на її скроню.

— Назад! Уб'ю її!

Тієї миті Голуб, який прослизнув на кухню через суміжні двері, з'явився за спиною бандита. Він не став стріляти. Він із розмаху вдарив нападника руків'ям пістолета в скроню.

Бандит обм'як. Мар'яна вирвалася і відповзла до стіни, тремтячи всім тілом.

Яр увімкнув ліхтарик, освітлюючи коридор. Двоє нападників знешкоджені. Один поранений, другий непритомний. Типові «бики» з 90-х, тільки перевдягнені в сучасний «тактикул». Люди «Ведмедя».

— Мар'яно, ви цілі? — Яр допоміг дівчині підвестися.

Вона кивнула, але її погляд був прикутий до телефону одного з нападників, який упав на підлогу екраном догори. Там світилося повідомлення: «Код отримано. Дівку в розхід. Архів забрати. Будинок спалити. В.»

— Тато… він справді замовив мене… — прошепотіла Мар'яна, і в цьому шепоті померла остання крапля дитячої любові до батька. — Він думав, що я знаю, де архів, і що я здам його.

— А ви знаєте, Мар'яно? — запитав Яр.

Вона підвела на нього очі, сповнені холодної рішучості. Тепер вона була схожа на Алісу. І на Ніну.

— Я не знала, доки не побачила цей ескіз у ваших руках сьогодні вранці, детективе. Ескіз із картою підвалів. Тато не казав мені. Але він був одержимий однією скульптурою Кримова. Тією самою, яку він намагався викупити багато років тому, але Кримов не продав.

— Яка скульптура?

— «Янгол, що плаче». Вона стоїть на могилі моєї мами. Тато завжди казав, що це єдине місце, де він відчуває спокій. Я думала, він кохав її. А він… він любив свою страховку.

Яр зрозумів. Микола сховав компромат на «Ведмедя» та докази своїх злочинів 2004 року не в банку і не в сейфі. Він сховав їх у пам'ятнику жінки, яку вбив. Це був апогей цинізму.

— Голубе, викликай групу захоплення, нехай пакують цих, — скомандував Яр. — А ми їдемо на кладовище. Поки люди «Ведмедя» не зрозуміли, що їхній план провалився, і не дісталися до могили раніше за нас.

Яр вийшов на балкон квартири, щоб вдихнути повітря. Сирена нарешті змовкла. Місто поринуло в тривожну тишу.

Раптом його телефон задзвонив. Номер був прихований.

— Ковалю, — пролунав спокійний, оксамитовий голос, спотворений модулятором. — Ти виграв раунд. Микола — ідіот. Дівчата — пішаки. Але не лізь у могилу. Залиш мертвих у спокої. Інакше наступна куля буде не в одвірок.

Зв'язок обірвався.

— Це був «Ведмідь»? — запитав Голуб, підійшовши.

— Так, — Яр сховав телефон. — Він нервує. Отже, у цій могилі лежить те, що може поховати не лише Миколу, а й усю їхню мережу контрабанди. І ми це дістанемо, Андрію. Навіть якщо доведеться копати руками.