Ліс мовчав.
Після останніх слів матері Лади тиша стала такою густою, що навіть дихати здавалося важко. Ніхто не рухався. Мирослава міцніше притискала дітей до себе, Богдан стояв поруч, готовий у будь-яку мить захистити їх. Динис не відходив від Лади, а Марія уважно вдивлялася між деревами.
Тільки Фелікс дивився спокійно.
Наче знав, що зараз станеться.
— Феліксе... — тихо сказала Лада.
Кіт підняв голову.
— Вони вже тут.
— Хто?
Відповіді не було.
Замість неї між деревами почувся шепіт.
Спочатку один голос.
Потім другий.
Третій.
А за мить здавалося, що весь ліс заговорив одночасно.
— Лада...
Вона здригнулася.
— Це вони?
Марія кивнула.
— Духи.
Між старими деревами почали з'являтися постаті. Вони не мали чітких облич — лише обриси людей, огорнуті туманом і слабким зеленуватим світлом.
Одна постать вийшла вперед.
— Берегине...
Лада зробила крок назустріч.
— Чого ви хочете?
— Ми не хочемо.
Голос був тихим.
— Ми обираємо.
Динис одразу став поруч із Ладою.
— А якщо вона не погодиться?
Постать повернулася до нього.
— Людина може відмовитися від дороги.
— Тоді?
— Але не може змінити того, кого вже обрали.
Лада відчула холод у долонях.
— Кого ви обрали?
Духи мовчали.
Потім навколо спалахнуло світло.
Перша постать повернулася до Лади.
— Тебе.
Її знак на руці засвітився.
Потім світло торкнулося Мирослави.
Вона здригнулася.
— І тебе.
Мирослава міцніше обійняла дітей.
Третій промінь опустився на Ратибора.
Богдан зблід.
— Ні...
Духи не відповіли.
Фелікс тихо сказав:
— Вони не питають дозволу.
Лада подивилася на нього.
— А хто ще?
Духи повільно повернулися в бік Диниса.
Світло торкнулося його грудей.
Він завмер.
Лада стиснула його руку.
— Динис...
Дух промовив:
— І він.
Динис мовчав.
Лада підняла очі на духів.
— Чому саме ми?
— Бо ваші дороги вже переплелися.
— А якщо ми не хочемо?
У відповідь пролунало:
— Вибір духів не можна скасувати.
Туман навколо постатей почав густішати.
А останні слова розчинилися між деревами:
— Ви можете боятися.
— Можете боротися.
— Можете тікати.
— Але те, що вже обрано лісом, завжди повертається.
Духи зникли.
Та на землі залишилися чотири світлі сліди.
Біля Лади.
Біля Диниса.
Біля Мирослави.
І біля маленького Ратибора.
Фелікс подивився на них і тихо промовив:
— Тепер почалося найважче.
Ліс знову зашепотів.
Лада вже думала, що духи пішли, коли між деревами спалахнуло ще одне світло.
Воно зупинилося навпроти Диниса.
— Ні... — прошепотіла Лада.
Динис зблід.
— Вони обрали мене.
— Але чому?
Дух відповів:
— Бо його кров пам'ятає браму.
Лада відступила на крок.
— Ти знав?
— Не все.
— Ти знову приховав від мене правду.
Динис не знайшов слів.
Раптом Фелікс став між ними. Його очі спалахнули золотим світлом, а тінь за спиною на мить перетворилася на величезного звіра.
— Досить, — промовив він уже зовсім не котячим голосом. — Він не ворог.
Лада подивилася на нього.
— Хто ти насправді, Феліксе?
Кіт повільно опустив голову.
— Той, хто колись охороняв першу браму.
І ліс знову стих.
— Обирай, Берегине.
Голос духів прокотився лісом, і дерева ніби завмерли разом із Ладою.
Вона подивилася на Диниса. Потім — на Мирославу, яка міцно притискала дітей до себе. На Богдана, який стояв поруч, готовий захистити родину. На Марію. На Фелікса, чиї золоті очі уважно стежили за темрявою.
— А якщо я відмовлюся? — тихо запитала Лада.
— Тоді заплатить той, кого ти любиш.
— Хто?
Духи мовчали.
Лада відчула, як у грудях стислося серце.
— Ви хочете, щоб я вибрала між собою і ними?
— Ми не змушуємо. Ми лише показуємо ціну.
Динис узяв Ладу за руку.
— Не слухай їх.
Вона подивилася на нього.
— А якщо вони заберуть тебе?
— Тоді ми боротимемося разом.
Лада стиснула його пальці.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Раптом ліс здригнувся.
Духи одночасно підняли голови.
Із темряви долинув плач дитини.
Мирослава зблідла.
— Ратибор?..
Вона притиснула синів до себе, але один із них уже дивився в бік лісу.
Його долонька світилася.
Фелікс різко піднявся.
— Не рухайтеся.
— Чому? — прошепотіла Лада.
Кіт дивився в темряву.
— Вони вже зробили свій вибір.
Лада відчула холод.
— Кого вони обрали?
У відповідь один із духів простягнув руку.
Світло впало на Ладу.
Потім — на Диниса.
А після цього на маленького Ратибора.
Лада завмерла.
— Ні...
Дух прошепотів:
— Ось твоя ціна.
Лада зробила крок уперед.
— Я не дозволю вам його забрати.
— Тоді прийми свій вибір.
Перед нею повільно відкрилася темна брама.
За нею не було видно нічого.
Лише голос:
— Увійдеш — врятуєш його. Залишишся — втратиш.
Лада подивилася на Диниса.
Він похитав головою.
— Не йди.
Вона заплакала.
— Я мушу.
І зробила крок до брами.
Але в ту ж мить Фелікс гаркнув:
— Ладо, СТІЙ!
Вона обернулася.
Кіт дивився на неї зовсім не котячими очима.
— Якщо ти зараз увійдеш... брама отримає не тебе. Вона отримає всіх нас.
Лада завмерла.
І тоді з темряви за брамою пролунав сміх.
Хтось чекав на неї вже дуже давно.