Лада не могла поворухнутися.
Жінка стояла навпроти неї, зовсім близько, але водночас здавалася такою далекою, ніби між ними були не роки, а цілі життя.
Лада знала це обличчя.
Не з пам’яті — пам’яті майже не залишилося.
Вона знала його зі снів.
Із тих уривків дитинства, які приходили вночі: теплі руки, тихий голос, запах сушених трав, пісня біля вікна.
— Мамо?.. — ледве вимовила Лада.
Жінка здригнулася.
Її очі наповнилися сльозами.
— Так, доню.
Це слово вдарило сильніше за будь-яку магію.
Лада зробила крок уперед.
— Ти жива...
— Жива.
— Я стільки років думала...
Голос урвався.
Вона не змогла договорити.
Мати простягнула руки, але зупинилася, ніби не була впевнена, чи має право торкнутися доньки.
Лада сама скоротила відстань між ними.
І тоді вони обійнялися.
Без красивих слів.
Без пояснень.
Просто міцно.
Так, як обіймають того, кого вже перестали чекати.
Лада заплакала.
— Чому ти мене залишила?
Мати заплющила очі.
— Я не залишала тебе.
— Тоді чому тебе не було?
— Бо якби я залишилася, ти могла б не дожити до сьогодні.
Лада відступила.
— Що це означає?
Мати подивилася на Диниса, Марію, Мирославу, Богдана і дітей.
Фелікс сидів осторонь і не зводив із неї очей.
— Я знала, що одного дня ви всі опинитеся тут.
Марія повільно підійшла ближче.
— Ти знала?
— Знала.
— І весь цей час мовчала?
— Бо мовчання було єдиним способом захистити Ладу.
Лада витерла сльози.
— Від кого?
Мати довго мовчала.
— Від тих, хто полював на Берегинь.
— Хто вони?
— Ті, хто хотів отримати силу, не заплативши за неї власною душею.
Динис напружився.
— Вони досі тут?
Мати подивилася на нього.
— Деякі.
Фелікс тихо фиркнув.
— Не деякі.
Усі повернулися до нього.
— Їх більше, ніж ви думаєте.
Лада знову подивилася на матір.
— А моя сила?
Жінка підійшла ближче й обережно взяла її за руки.
— Я знала про неї ще до твого народження.
— Тобто я була... такою від самого початку?
— Ти була іншою.
— Наскільки?
Мати ледь усміхнулася крізь сльози.
— Ти не просто успадкувала силу Берегинь.
Лада завмерла.
— Тоді що?
— У тобі зійшлися сили чотирьох стихій. Але була ще одна сила, про яку я не могла розповісти тобі.
— Яка?
Мати подивилася в бік лісу.
— Сила пам’яті.
Лада нічого не сказала.
— Саме тому дерева слухають тебе. Саме тому ти бачиш те, чого не бачать інші. Саме тому тобі сняться події, яких ти ніколи не переживала.
— А брама?
Мати стиснула її пальці.
— Брама впізнала тебе ще до того, як ти навчилася говорити.
Лада відчула холод.
— Ти боялася, що вона забере мене?
— Я боялася, що вона зробить тебе своєю.
— Тому ти пішла?
— Я уклала угоду.
Динис різко підняв голову.
— Яку угоду?
Мати відповіла не одразу.
— Я віддала брамі частину своєї сили, щоб вона не торкнулася Лади.
— І що ти отримала натомість? — запитала Лада.
— Час.
— Час?
— Тобі.
Вона подивилася доньці в очі.
— Я отримала можливість подарувати тобі роки звичайного життя. Хотіла, щоб ти виросла, не знаючи про Берегинь, духів і браму.
Лада похитала головою.
— Але все одно не вийшло.
— Ні.
Мати сумно усміхнулася.
— Бо деякі речі неможливо сховати від того, кому вони належать.
Раптом один із синів Мирослави заворушився.
Ратибор відкрив очі.
Знак на його долоньці засвітився.
Мати Лади різко зблідла.
— Він...
Мирослава притиснула дитину до себе.
— Що?
Жінка дивилася на Ратибора так, ніби побачила щось неможливе.
— Я думала, цього ніколи не станеться.
Лада насторожилася.
— Чого?
Мати повільно прошепотіла:
— Брама вже знайшла нового спадкоємця.
А десь у глибині прадавнього лісу дерева одночасно зашелестіли.
Наче хтось невидимий прошепотів тисячами голосів:
— Берегиня повернулася.
Ліс заговорив не одразу. Спочатку Лада почула лише шелест листя, хоча вітру майже не було. Потім десь далеко тріснула гілка, за нею друга, третя — і цей звук раптом почав нагадувати кроки. Вона стояла між старими деревами, не наважуючись зробити ще один рух. Поруч були Динис, Марія, Мирослава з Богданом і дітьми, а трохи попереду — її мати. Фелікс сидів на великому корені, насторожено дивлячись у темряву. Здавалося, він чекав чогось, про що всі інші навіть не здогадувалися. Лада повільно приклала долоню до стовбура дуба. Кора була холодною, шорсткою, але під нею щось пульсувало. Не так, як живе дерево. Сильніше. Глибше. Наче величезне серце, яке билося під землею.
— Ти теж це чуєш? — запитала вона.
Динис підійшов ближче.
— Що саме?
Лада заплющила очі.
— Голоси.
Динис прислухався, але почув тільки нічний ліс.
— Я нічого не чую.
— А я чую, — тихо сказала Марія. — І це погано.
Лада розплющила очі.
— Що вони говорять?
Марія не відповіла.
Тоді голос пролунав знову.
Не з-за дерев.
Не зверху.
З-під землі.
— Ладо...
Вона здригнулася.
— Хто ти?
У відповідь дерева навколо зашуміли. Листя затремтіло, хоча вітер не торкався їхніх верхівок.
— Та, що пам'ятає.
Лада відступила на крок.
— Пам'ятає що?
— Усе.
Земля під її ногами ледь здригнулася.
Перед очима Лади раптом спалахнуло світло.
Вона вже не бачила своїх друзів.
Не бачила лісу.
Перед нею стояли молоді Берегині.
Їх було семеро.
Вони йшли через той самий ліс, але він виглядав зовсім інакше. Дерева були молодшими, стежки — чистішими, а між ними світилися маленькі вогники, схожі на живі іскри. Дівчата трималися за руки й щось тихо співали.