Відлуння лісових духів

Розділ 27. «Ціна справжньої магії»

Ранок прийшов тихо, але ніхто в селі не відчував його звичайним.

Після тієї ночі навіть сонце здавалося чужим. Воно піднялося над лісом, торкнулося дахів старих хат, пробилося крізь гілки Дуба з тисячею імен, але в повітрі залишалося щось важке. Наче ніч не закінчилася до кінця.

Лада сиділа біля печі й дивилася на Мирославу.

Жінка тримала на руках маленького Ратибора. Поруч спав його брат, загорнутий у теплу ковдру. Богдан стояв біля вікна й час від часу поглядав у бік лісу.

Фелікс сидів на лаві.

Цього разу він не грався.

Не муркотів.

Навіть не намагався привернути до себе увагу.

Він просто дивився на дитину.

— Щось не так, — тихо сказала Лада.

Марія, яка саме перебирала трави, підняла голову.

— Що ти відчула?

— Не знаю. Наче... щось змінилося.

Мирослава глянула на неї.

— Я теж це відчуваю.

Ратибор раптом заворушився.

Його маленькі пальці стиснулися, а потім розкрилися.

Мирослава поправила ковдру.

— Тихо, синку.

Та хлопчик не заснув.

Він розплющив очі й подивився просто на Ладу.

На мить у його погляді було щось дивне. Не дитяче. Наче він дивився не на неї, а крізь неї — кудись далеко.

Лада мимоволі підвелася.

— Маріє...

— Бачу.

Марія підійшла ближче.

— Мирославо, дай мені його руку.

— Навіщо?

— Просто дай.

Мирослава обережно розгорнула маленькі пальці сина.

І всі завмерли.

На долоньці Ратибора світився знак.

Той самий.

Чорний обідок, тонкі лінії, що сходилися в центрі, і маленький символ, схожий на двері, які ніхто не міг відчинити.

Лада відчула холод у пальцях.

— Це знак брами...

Марія кивнула.

— Так.

Богдан відійшов від вікна.

— Що це означає?

Марія довго мовчала.

— Що брама його впізнала.

Мирослава зблідла.

— Але він дитина.

— Саме тому це небезпечно.

— Чому?

Марія подивилася на Ратибора.

— Бо сила не питає, скільки тобі років.

Лада повільно підійшла ближче.

— Ти казала, що брама обрала мене.

— Я помилялася.

— Не зовсім, — озвався Фелікс.

Усі повернулися до нього.

Кіт підняв голову.

— Вона обрала Ладу першою. Але потім знайшла того, хто може продовжити її шлях.

Богдан насупився.

— Феліксе, говори нормально.

— Я і так говорю нормально.

— Ти кіт.

— Це не заважає мені знати більше за вас.

Мирослава ледь усміхнулася крізь тривогу.

— Звісно...

Лада присіла біля Ратибора.

Вона простягнула палець і ледве торкнулася його долоньки.

Знак одразу засвітився яскравіше.

Лада відсмикнула руку.

— Він реагує на мене.

Марія стала серйозною.

— Тому що твоя сила пов'язана з його.

— Як?

— Я ще не знаю.

Лада подивилася на Марію.

— Ти щось приховуєш.

Марія не відповіла.

— Маріє.

Стара знахарка важко зітхнула.

— Добре. Є одна річ, яку Берегині ніколи не любили говорити вголос.

— Яка?

Марія сіла навпроти неї.

— За кожну справжню магію доводиться платити.

Лада мовчала.

— Магія не виникає з нічого, — продовжила Марія. — Вона бере щось натомість. Інколи сили. Інколи пам'ять. Інколи роки життя. А інколи...

Вона поглянула на Диниса, який стояв біля дверей.

— Інколи вона забирає найдорожче.

Лада відчула, як у грудях стислося.

— Що саме вона забере в мене?

Марія подивилася їй просто в очі.

— Поки що ми цього не знаємо.

Фелікс повільно зістрибнув із лави.

— Але скоро дізнаємося.

У ту ж мить знак на долоньці Ратибора згас.

А десь далеко в лісі пролунав глухий удар.

Наче хтось тричі постукав у старі двері.

Лада підвела голову.

— Брама?

Марія похитала головою.

— Ні.

— Тоді що?

Стара знахарка подивилася у бік лісу.

— Хтось іде до нас.

І вперше за всю ніч Ратибор тихо засміявся.

Наче впізнав того, хто наближався.

Динис дочекався, поки в хаті стало тихіше.

Марія залишилася з Мирославою та дітьми. Богдан вийшов надвір перевірити, чи справді біля лісу хтось був. Фелікс зник у кущах, хоча Лада вже знала: якщо цей кіт кудись іде мовчки, нічого доброго це не означає.

Лада стояла біля старого дубового столу й дивилася у вікно.

Вона думала про знак на долоньці Ратибора.

Про слова Марії.

За кожну справжню магію доводиться платити.

— Ладо.

Вона не обернулася.

— Я знаю, що ти щось хочеш сказати.

Динис зупинився біля дверей.

— Звідки?

— Ти вже кілька днів дивишся на мене так, ніби боїшся сказати правду.

Він опустив очі.

— Бо боюся.

Лада нарешті повернулася.

— Тоді кажи.

Динис повільно підійшов ближче.

— Те, що я розповідав тобі про себе... не вся правда.

Лада відчула, як усередині все стислося.

— Я так і знала.

— Я не хотів тебе обманювати.

— Але обманював.

— Так.

Це коротке слово прозвучало важче за будь-яке виправдання.

Лада відвернулася.

— Тоді починай.

Динис довго мовчав.

— Мій зв'язок із твоєю родиною почався задовго до того, як я зустрів тебе.

— Через мою матір?

Він кивнув.

— Через неї.

Лада завмерла.

— Що ти знаєш про неї?

— Більше, ніж казав.

— Наскільки більше?

Динис зробив крок до неї.

— Твоя мати знала про браму. Вона знала про Берегинь. І знала, що одного дня ти успадкуєш те, від чого вона намагалася тебе захистити.

— Чому вона нічого мені не залишила?

— Залишила.

Лада різко підняла очі.

— Що?

— Мене.

Вона не одразу зрозуміла його слова.

— Тебе?

— Перед тим як зникнути, вона попросила мого діда стежити за твоєю родиною. А потім... попросила мене.

— Ти знав про мене?

— Знав.

— Ще до нашої зустрічі?

— Так.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше