Ранок прийшов тихо, але ніхто в селі не відчував його звичайним.
Після тієї ночі навіть сонце здавалося чужим. Воно піднялося над лісом, торкнулося дахів старих хат, пробилося крізь гілки Дуба з тисячею імен, але в повітрі залишалося щось важке. Наче ніч не закінчилася до кінця.
Лада сиділа біля печі й дивилася на Мирославу.
Жінка тримала на руках маленького Ратибора. Поруч спав його брат, загорнутий у теплу ковдру. Богдан стояв біля вікна й час від часу поглядав у бік лісу.
Фелікс сидів на лаві.
Цього разу він не грався.
Не муркотів.
Навіть не намагався привернути до себе увагу.
Він просто дивився на дитину.
— Щось не так, — тихо сказала Лада.
Марія, яка саме перебирала трави, підняла голову.
— Що ти відчула?
— Не знаю. Наче... щось змінилося.
Мирослава глянула на неї.
— Я теж це відчуваю.
Ратибор раптом заворушився.
Його маленькі пальці стиснулися, а потім розкрилися.
Мирослава поправила ковдру.
— Тихо, синку.
Та хлопчик не заснув.
Він розплющив очі й подивився просто на Ладу.
На мить у його погляді було щось дивне. Не дитяче. Наче він дивився не на неї, а крізь неї — кудись далеко.
Лада мимоволі підвелася.
— Маріє...
— Бачу.
Марія підійшла ближче.
— Мирославо, дай мені його руку.
— Навіщо?
— Просто дай.
Мирослава обережно розгорнула маленькі пальці сина.
І всі завмерли.
На долоньці Ратибора світився знак.
Той самий.
Чорний обідок, тонкі лінії, що сходилися в центрі, і маленький символ, схожий на двері, які ніхто не міг відчинити.
Лада відчула холод у пальцях.
— Це знак брами...
Марія кивнула.
— Так.
Богдан відійшов від вікна.
— Що це означає?
Марія довго мовчала.
— Що брама його впізнала.
Мирослава зблідла.
— Але він дитина.
— Саме тому це небезпечно.
— Чому?
Марія подивилася на Ратибора.
— Бо сила не питає, скільки тобі років.
Лада повільно підійшла ближче.
— Ти казала, що брама обрала мене.
— Я помилялася.
— Не зовсім, — озвався Фелікс.
Усі повернулися до нього.
Кіт підняв голову.
— Вона обрала Ладу першою. Але потім знайшла того, хто може продовжити її шлях.
Богдан насупився.
— Феліксе, говори нормально.
— Я і так говорю нормально.
— Ти кіт.
— Це не заважає мені знати більше за вас.
Мирослава ледь усміхнулася крізь тривогу.
— Звісно...
Лада присіла біля Ратибора.
Вона простягнула палець і ледве торкнулася його долоньки.
Знак одразу засвітився яскравіше.
Лада відсмикнула руку.
— Він реагує на мене.
Марія стала серйозною.
— Тому що твоя сила пов'язана з його.
— Як?
— Я ще не знаю.
Лада подивилася на Марію.
— Ти щось приховуєш.
Марія не відповіла.
— Маріє.
Стара знахарка важко зітхнула.
— Добре. Є одна річ, яку Берегині ніколи не любили говорити вголос.
— Яка?
Марія сіла навпроти неї.
— За кожну справжню магію доводиться платити.
Лада мовчала.
— Магія не виникає з нічого, — продовжила Марія. — Вона бере щось натомість. Інколи сили. Інколи пам'ять. Інколи роки життя. А інколи...
Вона поглянула на Диниса, який стояв біля дверей.
— Інколи вона забирає найдорожче.
Лада відчула, як у грудях стислося.
— Що саме вона забере в мене?
Марія подивилася їй просто в очі.
— Поки що ми цього не знаємо.
Фелікс повільно зістрибнув із лави.
— Але скоро дізнаємося.
У ту ж мить знак на долоньці Ратибора згас.
А десь далеко в лісі пролунав глухий удар.
Наче хтось тричі постукав у старі двері.
Лада підвела голову.
— Брама?
Марія похитала головою.
— Ні.
— Тоді що?
Стара знахарка подивилася у бік лісу.
— Хтось іде до нас.
І вперше за всю ніч Ратибор тихо засміявся.
Наче впізнав того, хто наближався.
Динис дочекався, поки в хаті стало тихіше.
Марія залишилася з Мирославою та дітьми. Богдан вийшов надвір перевірити, чи справді біля лісу хтось був. Фелікс зник у кущах, хоча Лада вже знала: якщо цей кіт кудись іде мовчки, нічого доброго це не означає.
Лада стояла біля старого дубового столу й дивилася у вікно.
Вона думала про знак на долоньці Ратибора.
Про слова Марії.
За кожну справжню магію доводиться платити.
— Ладо.
Вона не обернулася.
— Я знаю, що ти щось хочеш сказати.
Динис зупинився біля дверей.
— Звідки?
— Ти вже кілька днів дивишся на мене так, ніби боїшся сказати правду.
Він опустив очі.
— Бо боюся.
Лада нарешті повернулася.
— Тоді кажи.
Динис повільно підійшов ближче.
— Те, що я розповідав тобі про себе... не вся правда.
Лада відчула, як усередині все стислося.
— Я так і знала.
— Я не хотів тебе обманювати.
— Але обманював.
— Так.
Це коротке слово прозвучало важче за будь-яке виправдання.
Лада відвернулася.
— Тоді починай.
Динис довго мовчав.
— Мій зв'язок із твоєю родиною почався задовго до того, як я зустрів тебе.
— Через мою матір?
Він кивнув.
— Через неї.
Лада завмерла.
— Що ти знаєш про неї?
— Більше, ніж казав.
— Наскільки більше?
Динис зробив крок до неї.
— Твоя мати знала про браму. Вона знала про Берегинь. І знала, що одного дня ти успадкуєш те, від чого вона намагалася тебе захистити.
— Чому вона нічого мені не залишила?
— Залишила.
Лада різко підняла очі.
— Що?
— Мене.
Вона не одразу зрозуміла його слова.
— Тебе?
— Перед тим як зникнути, вона попросила мого діда стежити за твоєю родиною. А потім... попросила мене.
— Ти знав про мене?
— Знав.
— Ще до нашої зустрічі?
— Так.